Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

була голодна. Намагалася їсти, та не змогла. Одразу їй занудило, звело щелепи. Вона все запхнула до шухляди письмового столу, щоб не побачив начальник, коли повернеться. «Мені нудить, ніби я вагітна». Та вона добре знала, що то була за причина. її нудило від хвилювання, величезного напруження. Того, що вона повинна зробити, вона ще й не починала. А чому повинна? Вона й не уявляла: знала лише те, що повинна. Вона повинна була так, як повинна була піти на шосе прогулятися, потім поїхати звідти, вийти на зупинці Нікос Белояніс і купити в книгарні копірку, нарешті, так, як вона повинна була з’явитися на роботу лише за годину до обідньої перерви.

Так, вона повинна була, неодмінно повинна! Тобто використати на чотири примірники, які повинна передати начальникові, не три, а чотири аркуші копірки. Три з службового запасу, а четвертий із купки, купленої в книгарні, яка тепер була в її торбинці. Таким чином, коли та робота буде скінчена, вона матиме по чотири примірники передруку на папері найкращої якості, по три аркуші копірки, яку вона також віддасть, плюс один примірник копірки, яку вона залишить у себе. Так і сталося. За п’ять хвилин до повернення начальника Нора сховала до торбинки копірку, яка містила всю роботу.

— Ви закінчили, панно?

— Так, пане інженер.

— Завтра ви, мабуть, будете втомлені. Можете прийти на роботу трохи пізніше. Якщо почуватимете себе дуже втомленою, не приходьте зовсім.

— Дякую, пане інженер.

— На добраніч, панно.

«Начальник завжди, за всіх обставин був і залишається начальником. Для нього я лише секретарка».

І ніби для того, щоб переконатися, що це саме так, вона вийняла з сумочки дзеркало й довго дивилася на себе.

Бона була дуже схожа на свою бабусю, одну з небагатьох «міс Румунія» давніх часів. Так, вона була гарна! Тільки вигляд мала трохи стомлений через спеку й спішну роботу. Коли знову поклала дзеркало в сумочку, побачила згорток копірки. Серце стислося так, як тоді, коли її, ще школярку, бувало, викликали до дошки. Вона впустилася ліфтом.

Черговий офіцер попрощався з нею, і вона посміхнулася до нього. Хоч і сама не була певна, що це їй вдалося. І не дивно: вона була така налякана! Вона надзвичайно боялася, хоч і знала, що черговий офіцер не перевірятиме її сумочки.

На вулиці на неї чекав Матей. Вона цілий день не згадувала про нього й не дзвонила йому. Лише коли побачила його, відчула, як його не вистачало, як він був їй дуже потрібен.

— Дорогий Матею, як тобі спало на думку чекати мене? — і обняла його на вулиці.

— Але ж, Норо, я не вперше чекаю тебе тут.

— Звичайно. Але сьогодні я більше, ніж будь-коли, хочу, щоб ти був поруч зі мною.

— Щось трапилось, Норо?

— Нічого!.. Нічого! Тільки сьогодні я почуваю себе дуже самотньою!

— Мала якусь неприємність на роботі?

— Ніякісінької. Начальник був сьогодні, як і завжди, справжнім начальником.

Щоб дістатись до неї додому, вони повинні були проминути сквер. Мабуть, тому, що ось-ось повинен був піти дощ, усі три лавки у сквері були вільні.

— Посидьмо трохи, Матею! Нібито стало трохи прохолодніше. Я щойно вийшла з помешкання й не хочеться знову йти в інше.

— Нас тут застигне дощ.

— То й що! Ми втечемо до кафетерію.

Кафетерій був за кілька кроків. Щоразу, коли відчинялися двері, до них долинав аромат ванілю й топленого масла, притаманний усім цим закладам.

Нора горнулася до нього, поклала голову йому на плече й заплющила очі.

— Ти стомилася, Норо?

— Дуже.

Раптом на її очах з’явилися сльози. Лише за кілька секунд Матей зрозумів, що вона плаче.

— Ти плачеш, Норо?

— Хіба плачу?

— Що трапилося? Чого ти не хочеш мені сказати?

І він витер їй очі хусточкою. Нора обняла його і ще дужче заплакала.

— Нічого не трапилося, клянуся тобі, Матею!

— Може, начальник тобі нагрубив? Може, лаяв?

— Повір мені, не було жодних неприємностей на роботі.

— Однак щось же трапилося…

— Що, Матею, що трапилося?

— Ти мене питаєш? Ти повинна мені сказати. Лише тобі де відомо, якщо взагалі щось відбулося.

— Відбулося… Відбувається, Матею… Та що саме, не знаю.

— Норо, ти дуже втомлена.

— Може, ти гадаєш, що я божевільна, Матею?

— Як ти можеш таке говорити, Норо? Та мене хвилює…

— І Тебе ХВИЛЮЄ?

— Як не хвилюватися, коли я бачу, що ти втомлена!

— Ага, ти лише через це хвилюєшся? — її голос пролунав дуже розчаровано.

— А через що ж треба, Норо?

— Я гадала, що ти хвилюєшся через те, що й я.

— А ти через що ж?

— Я схвильована… схвильована того, що мене ніби підстерігає велике нещастя, Матею.

— Дорога Норо, це ж дурниця, яка небезпека може тобі загрожувати? Повір мені, винна в усьому лише твоя втома.

— Якби ж то так, Матею!

— Повір мені! Іншої причини немає!

— Матею!.. Якби ти знав, Матею!..

— Що мені слід знати, Норо?

— Як я боюся, Матею!

— Кого? На бога!

— Не знаю!.. Не знаю, чи я боюся когось, чи чогось? Слово честі, Матею, не знаю. Знаю тільки, що