Балтазар прибуває в понеділок - Теодор Костянтин

Із сейфа Дуку вийняв словник Ларусса. Це був новий-новісінький примірник останнього видання, якого, як він і здогадувався, ще не продавали в книгарнях. То було вже вчетверте, що він виймав словник із металевої шафи, щоб роздивитися його. Хоч це розглядання було поки що безрезультатне, Дуку все ж не облишав надії щось у ньому знайти. Його інстинкт, набутий протягом майже двадцятьох літ роботи, підказував йому, що словник таїть у собі ключ, за допомогою якого він міг би розв’язати таємницю самогубства Парасківа Пенделяну. Досі він перегортав його вже тричі, уважно придивляючись до кожної сторінки. Та все здавалося цілком звичайним. Може, він і відмовився б уже шукати, якби примірник був одним із тих, що можна придбати у книгарні. Та тому, що там його ще не продавали, поставало питання: звідки Парасків Пенделяну придбав цей словник? Чи це не подарунок від когось, хто мандрував на Заході? Можливо. А якщо ні?

Дуку був у кабінеті один. Він наказав, щоб його турбували лише на вимогу генерала. Сів до письмового столу, поставивши перед собою велику чашку кави, звареної ним самим перед початком роботи. Він спокійно оглядав великий за обсягом том, який лежав перед ним. Треба було перегорнути тисячу сімсот тридцять п’ять сторінок. Він голосно сьорбнув кави з чашки, обпікши трохи губи й піднебіння, і почав працювати. Почав роздивлятись крізь лупу кожну сторінку. Робота виснажлива і страшенно нудна. Тому майже через кожної півгодини він робив перерву. Уставав із-за письмового

столу, гуляв по кімнаті, оглядав вулицю, якою тули ії сюди снували люди,, потім повертався за письмовий стіл і знову продовжував роботу.

Так минуло дві години. Він нічого не знайшов такого, що хоч трохи виправдувало б його зусилля. Він майже переконався, що й цього разу його спроба, як і попередні, закінчиться повною невдачею.

«Даремно я гублю час!» — подумав він, підносячи до рота чашку, у якій, крім гущі, не було жодної краплі кави. Він зварив ще одну чашку, потім знову нахилився над чистенькими сторінками Ларусса. Та незабаром, розглядаючи сторінку вісімсот сімдесят шосту, він помітив, що літера N у слові RАРRОСНЕМЕNТ нібито проколота дуже тонкою голкою, що можна побачити лише при збільшенні. Серце його забилося швидше, бо він зрозумів, що йде вірним шляхом.

На аркуші паперу він записав літеру N і перегорнув аркуш у словнику. З другого боку не була ніякого проколу. Та на наступному літера О у слові RАУОNNАGЕ була теж проколота. Вік виписав на аркуш і цю літеру. Тепер він дійсно не мав уже сумніву, що йде вірним шляхом. Продовжуючи, він помітив ще й інші літери, проколоті тонкою голкою. Коли дійшов кінця кропіткої і втомлюючої праці, па папері, куди він виписував проколоті літери, прочитав таке:

НОРА СОЛКАНУ, ОНОМАСТІЧІ, ДВАДЦЯТЬ СІМ, ПАРАСКІВ ПЕНДЕЛЯНУ, БУЛЬВАР РОНДЕЛУЛУЙ, ШІСТЬ.

Дуку прочитав раз, і вдруге, і втретє імена, прізвища та адреси. Пояснення, судячи з усього, повинне бути таким; Ларусс належав шпигунові, що недавно прибув до Румунії із завданням зв’язатися з агентами в середині країни. З цією метою він помітив у Ларуссі, користуючись уже відомим читачам методом, адреси Нори Солкану й Парасківа Пенделяну.

Дуку набрав номер Богданового телефону. Він застав його вдома.

— Чи ти не спав, мій хлопчику?

— Чого мені спати? Я лише прийшов додому, стомлений і смертельно голодний. Чи тітка Сабіна нічого немає для такого ненажери, як я?

— Я не вдома, хлопчику, а на роботі. Я вивчав Ларусса.

— І щось знайшов?

— Сам побачиш, а зараз прийми душ, ковтни щось швиденько, бери ноги на плечі і гайда на вулицю Ономастічі, двадцять сім. Там живе якась Нора Солкану. Взнай про неї все, що можна.

— Нора Солкану! Записав. Ти будеш на роботі?

— Якщо ти мене тут не знайдеш, то це означатиме, що трапилося щось надзвичайне і я повинен був поїхати. Між іншим, тоді тобі повідомлять. Що ти зробив? Узнав щось про Матильду Григоріу?

— Все розкажу. В усякому разі, не сидів склавши руки.

Ледве встиг покласти трубку, як знову задзвонив телефон. Дуку підняв трубку. Це був полковник Рареш.

— Менеїле!

— Слухаю, товаришу полковник.

— Зайдіть до мене на кілька хвилин.

Через дві хвилини Дуку був уже в кабінеті полковника. Той був блідий і здавався трохи стомленим.

— Недобре себе почуваете, товаришу полковник?

— У мене таке враження, що я захворів на грип. Знаєте, чому я вас покликав? Це стосується… таємниці номер один, як ви її охрестили. Це тривало довгенько…

— А ви дізнались про неї що-небудь?

— Так. Здається, в даний момент таємниця номер один стосується оборони країни.

— Інакше кажучи, таємниця військового характеру?

— Точно!.. Ми можемо виробляти танки, набагато кращі від усіх танків, які знаходяться на озброєнні армій світу.

Мимоволі Дуку захоплено свиснув.

— Неймовірно, товаришу полковник!

— Крім того, цей танк може діяти і на місцевості, підданій ядерному бомбардуванню.

— Приголомшливо!

— Так що коли ваша теорія правильна, то Великий Балтазар прибув сюди, щоб дістати креслення нового танка.

— Надзвичайний танк! — Дуку відчув потребу підсумувати усе, що почув від свого начальника. Потім додав: — У такому разі все дуже добре, ми знатимемо, де сконцентрувати свої сили, де чекати Балтазара.

— Якщо він уже не почав діяти.

— В першу чергу ми не повинні спускати очей з винахідника. Без сумніву, Балтазар намагатиметься так чи інакше подіяти на нього.

— Не зможе, бо винахідник помер.

— Помер? Хтось убив?

— Ні, помер своєю смертю після інфаркту. Після третього, який був фатальним.

— Хто це, товаришу полковник?