Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    Здригається. Стоїть поруч і трясеться від сліз, а очі вперед дивляться, поки фельдшери собаку забирають. Тільки перед собою дивиться. Повз медиків, повз мене... повз простір.

    Я міг її вбити… З легкістю міг наїхати на незрячу дівчину. Надто втомлений, я теж винен, що сів за кермо у такому стані. Я міг зреагувати раніше. Швидше зупинитися, на бога! А наслідки ось вони: сліпа дівчина вся в сльозах і пошматований пес.

    На питання поліції відповідаю машинально, швидко і сухо. Плювати, що буде, потім розберуся. Вся увага біля карети швидкої. Я там, а не навпроти двох поліцейських. Вони питають прості речі, складають протокол, вислуховують скупі конкретні відповіді. Шокує усвідомлення, що тривоги немає, що серце б'ється чи не вперше за останні місяці рівно, розмірено, але так гучно, як ніколи.

    Певне так діє переляк, — думається, коли поліція рушає до потерпілої. А я стою. Сперся на машину і чекаю сам не знаю чого. Не сказав би, що відчував колись такий шок. Та це він, бо ж як пояснити, що рухатися все одно що порушити рівновагу?

    Хитку рівновагу погляду на сліпу дівчинку, та спрагле бажання впевнитися, що з нею все в порядку і вона не поранена, ба навіть не подряпана.

    — Мені не потрібен огляд. Прошу, викличте таксі, — повільно рушаю і слухаю, що каже. Вже спокійніше і без сліз. Це добре, це значить, що я не вчинив непоправного. — Будь ласка, мені потрібно у ветклініку. Швидка відмовляється везти собаку...

    — Я відвезу вас, — кажу перш ніж поліцейські погоджуються допомогти. Погляд її шукаю, забувши, що лякає саме він. Вони були блакитні. Колись. Бачу лише обідок, який зжерла темрява зіниць, — Заплачу за лікування і допоможу, — вже тихше.

    — Це не звільнить вас від відповідальності, — раптом всміхається один з інспекторів.

    — Не потрібно так говорити з... цим мужчиною! 

    Кам'янію, зробивши останній крок до неї. Заступається за мене? Чому? Нащо така дурниця, коли я ледь не вбив її пса? 

    — Він не винен. Мене штовхнули на дорогу. Я вже все розповіла і претензій до водія не маю.

    Якби не зима, подумав би що холодно від її голосу, вирішив би, що мороз шкірою повзе від виразу жіночого обличчя: рішучого, різкого, та все ж ніжного. Їй не двадцять два. Вона старше, та яка, до біса, різниця? Власні думки вражають. Поглядом кидаю на поліціянтів, а вони вже заперечення готують.

    — Ви не вірите їй, — стверджую очевидне і мружуся.

    Стаю ближче, а дівчина крок робить назад, як від загрози.

    Так гостро чує?

    — На жаль, за описом ми не спроможні ідентифікувати нападника, — кисло пояснює інспектор. — Потерпіла незряча, а те що розказала підпадає під опис половини п'яниць міста.

    — І це для вас звичайно аргумент. А камери спостереження? — резонно запитую. — Свідки? Що, ніхто не бачив нічого? Впевнений ще б і на телефон зняли замість того, щоб допомогти! Реєстратори? — Рукою на дорогу вказую, а злість так і сочиться. — Всіх цих "вдало" припаркованих машин мало?

    — Я бачу, ви дуже обізнані... — починає інспектор.

    — Обізнаний, — киваю і всміхаюся не менш їдко. — Ви інкримінуєте мені наїзд з необережності на дорозі, де один ліхтар справний і повністю занята парковкою з порушенням одна смуга! А зараз ви ще й відмовляєтеся шукати відморожене бухе бидло, яке жінок хапає і на дорогу викидає. Я ж правильно трактую ситуацію? — злостиво закінчую, та здригаюся від крижаного дотику.

    — Не треба, — повільно очима до неї, щоб почути це ще раз. Вона жартує? Очевидно, ні, якщо холод виразу її обличчя ламає страх. — Це не дасть нічого. Не треба нікого шукати! Будь ласка, відвезіть нас в ветклініку. Це... — схлипує, а я від брудної і тонкої, наче свічка руки очей відірвати не можу, — все, що прошу.

    Просить? Не вимагає? Що не так з цією дівчиною? 

    — Поїхали, — обхоплюю її зап'ясток і киваю поліцейським.

    — Але ж Рей... — спиняє, а я знову кам'янію.

    Ідіот. Як можна волочити її за собою, як зрячу? Обіймаю і впевнено кажу:

    — Спочатку ви, ваш стан, а потім вже Рей! Йому зараз надають допомогу! — карбую словами.

    Відчиняю дверцята і допомогаю їй сісти. Коли застібаю ремінь безпеки, не помічаю, як вона притихла і слово боїться зронити. Щойно шепоче: "Дякую", — завмираю.

    — Немає за що, — кажу, а горло в'яже страх через її погляд.

    Надто незвично.

    Впевнившись, що медики хоч трохи підлатали пса, повертаюся до нього. Рей негайно піднімає морду, гарчить і фиркає, коли разом з фельдшером кладемо його на заднє сидіння мого авто. Щастя, що пес у наморднику, бо враження, що не підпускає нікого до себе і хазяйки.

    Особливо до неї.

    Сідаючи за кермо, повертаюся до дівчини, а він гарчить ще голосніше.

    — Рей! Спокійно... — кажучи, раптом хапається за мою руку на консолі. — Вибачте, — стрепенувшись сіпає холодну долоню назад. — Це звичка. Він просто завжди поруч.

    — Нічого.

    Вмикаю обігрів, дивлячись на її руки і надто легку куртку. Незрозуміла злість штовхає кожне слово у відповідь:

    — Не вам вибачатися у цій ситуації, — хочу продовжити, але вона повільно повертає обличчя. Лише його. Погляд досі прямий. Бачить все і нічого одночасно. — Як вас звуть? — виривається нарешті щось слушне.

    Гарчання посилюється. Воно дратує, проте Рей стихає, щойно чую відповідь.

    Надто тиху. Вона навіть імені свого соромиться?

    — Софія, а... вас?

    — Максим, — відповідаючи, кидаю погляд на пса. 

    Він і з поламаними ногами нагадує Цербера з пекла. Чорний, величезний, займає все заднє сидіння.

    — Дуже приємно, — знову тихе.

    Стискаю важіль коробки і на мить завмираю очима на дорозі, де нещодавно вона ледь не опинилася під моїми колесами. "Дуже приємно..." — подумати б, що це жарт, але ні. Вона сказала це щиро.