Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

   — Катю, зберіть усі роздруківки лабораторних і занесіть в лаборантську Тетяні Іванівні. Вона чекає! 

    До стерилізатора увійшла Люда. У будні дні вона магістр, а у вихідні — дружина найкращого друга і моя сім'я. Люда жартома прицмокнула пухлими губами і кивнула на вихід. 

    Вернувшись поглядом до мензурки з соляною кислотою, я хмуро примружилася, а слідом повільно опустила її в склянку. Провівши процес нейтралізації і утилізації, звично вилила залишки вмісту в пластикове відро. Чхнувши і поправивши пов'язку на обличчі, я зняла рукавички і схопила роздруківки, що лежали на робочому столі. 

    Коридори кафедри звично віддавали холодом. Цокольний поверх, протяги і стара будівля, нагадували, що вдесятеро старіші за мене. 

    Постукавши в двері лаборантської, увійшла і з усмішкою звернулася до асистента:

    — Тетяно Іванівно! Ось! Ви просили! 

    — Ох, спасибі, Катрю, — жінка, в такому ж білому халаті, як і на мені, узяла в руки папери і поспіхом проглянула результати. 

    — А де робота Гарнаги? — підвівши погляд, вона з подивом поцікавилася. 

    — Без поняття. Його на парі не було, і ніхто з хлопців не передав його тести, — відповідаючи, я пройшла до столу з електрочайником, щоб, нарешті, зробити собі каву.  

    Хоча в цьому кабінеті її не переносили на дух, я без чашки міцного і ароматного напою просто жити не могла. Тому спішно дістала куплений в магазині через дорогу від корпусу пакетик з розчинною отрутою і благоговійно видихнула. 

    — Як справи з Євгеном? — поставивши злощасне питання, жінка сіла за стіл, продовжуючи перевіряти роботи, а я з досадою стиснула губи. 

    — Все добре. 

    — Так, коли весілля, Катрю? П'ять років одне біля другого, а все ніяк. 

    Подібні розмови жахливо дратували останнім часом. Мені самій власному хлопцю пропозицію робити? Якщо він мовчить, то чому я повинна?

    — Нам і так добре, Тетяно Іванівно. Всьому свій час. 

    Причепилися! Прохолодно відповівши, налила окріп в чашку. Обурення вилилося в ступор. Я і не помітила, що погляд застиг на тому, як вода розкручуючись, заповнювала злощасний посуд. 

    Прокляття! Вже навіть кави не хотілося. Стояла і дивилася на зображення дурного фото на чашці, думаючи про те, яка я дурна і наївна. Навіть фотку зі своїм хлопцем тире ще не чоловіком, або ще трохи чоловіком, вліпила на звичайний посуд. Нащо? Як же інфантильно! 

    Несподівано двері відкрилися, і в кабінет, як вихор, влетів завідувач кафедрою. Він завжди вривався в приміщення без попередження. А в даний, конкретний, момент, йому очевидно було плювати, що я попекла три пальці, коли смикнула рукою, розмішуючи каву. 

    — День добрий, дівчатка! — як ні в чому не бувало, Олександр Петрович променисто посміхнувся і закрив двері. 

    Буркнувши і кивнувши, я підійшла до рукомийника, а включивши холодну воду, підставила обпечені пальці під струмені. 

    — Добрий, Олександре Петровичу! 

    Тетяна Іванівна, побачивши зава, як завжди сяяла оптимізмом. Вона бадьоро підібралася, а я тихо пробурмотіла: 

    — Він був добрим, поки ви не увірвалися, як ненормальний в кабінет. Знову!

    Медунівер — величезний вулик з людей, які постійно і усюди поспішають. Медики звикли до швидкого руху, а якщо це ще і кафедра загальної хірургії, то тут взагалі діють свої закони. 

    Але ж не такі вже дикі!!

    — Я отримав розпорядження від ректорату, і прийшов по вашу пораду. 

    Ми з Тетяною Іванівною обмінялися здивованими поглядами і обернулися до чоловіка одразу. Завідувач ніколи не просив поради. Зазвичай Олександр Петрович вдавав на п'ятихвилинках вигляд, що запитує нашої думки. А тут... Прийшов сам! І до кого? До лаборанта і асистента? Не до доцентів, і навіть не в кандидатську припхався? 

    — І що ж сталося? — з побоюванням запитала жінка, а я напружилася. 

    — Це дуже хороші новини. Я готовий навіть сказати, що вони відмінні. Адже не всі ВУЗи мають шанс відправити свого вченого на таку практику. 

    Тетяна Іванівна з деякою настороженістю узяла з рук чоловіка документи, а надівши навіть окуляри, щоб вивчити їх досконально, несподівано вирячила очі. 

    — Це шикарно! — її захопленню не було меж. — Три місяці в Штатах! Повне забезпечення, зарплатня, місце практиканта ординатора в дитячій терапії і аспіранта в Колумбійському, а натомість лише наша розробка протеза? Це точно не жарт?  

    — Ні! — Олександр Петрович посміхнувся і раптом подивився прямо на мене. — Я хочу, щоб на практику поїхала ти, Катю. 

    Кинув, як на духу, а я мало не присіла від шоку. Як я? Чому? Я ж тільки почала роботу над кандидатською?

    — Мені здається... — незв'язно пробурмотіла і подивилася на Тетяну Іванівну, а вона, як на зло, тепло посміхнулася і кивнула.  

    Мовляв: "Не тупи, Катрю! Такий шанс!

    — Це чудовий шанс, Катю! — озвучив мої думки зав. — Крім того, відправити більше нікого. Усі сімейні, і усі вийшли з того віку, щоб по практиках їздити. З молодняка залишилися тільки ти і Кирило з патанатомії. Тому я хочу відправити саме вас. 

    — Погоджуйся! — Тетяна Іванівна підхопила слова завідувача і знову посміхнулася. 

    У думки увірвався образ Женьки. Йому це не сподобається. Він навряд захоче відпускати мене так далеко одну.

    — Можна спершу хоч би з рідними поговорити? — все-таки натягнуто посміхнулася.

    — Так, але поквапся! Вже цього тижня треба почати оформлення супровідних документів, візи і відрядження, — відразу ж пояснив зав. 

    — Добре! — я кивнула, а пальці знову обпекло, як окропом. 

    Як тільки чоловік пішов, я кинулася до крану і знову опустила руку під струмені води, але тремтіла я вже не від холоду, а від того, що відбувається. Опік на пальцях став лише першим дзвіночком того, що вже удома, в невеликій однокімнатній квартирі, мене чекав сюрприз набагато "приємніше".