Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    — Я працюю у центрі! Я навчаю дітей Брайлю... 

    — І живеш на копійки! — так болісно-гостро заперечує, так безжально нівечить мою впевненість знову. Сльози… Я не бачу, та все ще спроможна плакати. Чому? — Це не життя, — продовжує, а його словами тремтить кожна частина тіла. — Почуй мене! Я не збираюся віддавати тебе у інтернат, чи ще... у якусь богадільню! Не вигадуй! Ти житимеш з нами, — лагідні настанови діють ще гірше, бо ж не дитина з ним говорить. Та плювати йому, і не в тому справа. Для нього я хворий інвалід, а це гірше ніж дитина. — Ми теж продамо квартиру. Жанна готова до переїзду, малі тягнуться до тебе. Купимо гарне велике житло. Я вже знайшов потрібний будинок. Просторий, двоповерховий. Хіба це погано? Реєві буде більше простору. Там велике подвір'я, — намагається підлещуватися, та я не вірю. — Тобі краще жити з нами. З племінниками. Разом, Соф. Ми сім'я.

    Ненавиджу це "Соф". Очі б закрити від злості, та я забула, що і відкритими вони нічого не бачать. Сльози стираю, а те слово "сім'я" голками темряву прошиває. Нівечить зсередини правдою, як зовні сиротами. Все одно що язвами та клята правда вкриває шкіру.

    Я інвалід. Я ледь сплачую рахунки. Я недоїдаю, щоб їв мій пес. Я не живу... Я існую.

    — Артеме, я не хочу опікуна! — гарчу. Досить з мене! — Я дієздатна! 

     Маю бути сильною, тому і стою на своєму попри все. 

    — Добре, Соф. Просто зробимо завтра все потрібне про всяк випадок. Домовилися? — знову лагідно, поблажливо. Кожним звуком у голосі Артем доводить, що вважає не сліпою, а немічною і можливо навіть несповна розуму. — Хоч на це дай згоду. Зберемо документи, щоб в разі чого потім не шукати спеціалістів, які готові піти нам назустріч. На це ти згодна? 

    Мовчу. Дихання нищить зсередини різкими поштовхами гніву, стукіт серця гучний, але глухий у своїй швидкості через розпач. Він не залишить мене у спокої. Ніколи, поки ця квартира моя. Величезна, фактично майже в центрі міста і у старовинній забудові — гарний спосіб швидко отримати бажане.

     — Я впораюся. Це не потрібно, — чітко повторюю, а спиною, шкірою, всім тілом біль повзе від огиди до власної неспроможності захиститися навіть від рідного брата. — Ніякого суду не буде і квартиру я не продам. Це бабусине житло. Ми в ній виросли і я залишуся тут! Так, як вона й хотіла! Крім того таким, як... я, — заплющую очі, бо ще пам'ятаю як це, коли робиш так через біль і сором, — важко звикати до нових місць. Тим паче за містом я не матиму змоги працювати у Центрі. У мене немає особистого водія. Тож це не обговорюється! 

    — Я все одно приїду завтра, — наполягає, і зробить саме це. — Маю надію ти вчиниш свідомо і зрозумієш, що тобі не потрібно працювати. Я спроможний піклуватися про тебе до... 

    — До моєї смерті? — випереджаю, а словами горло рве, та плювати. Очі розплющую, темрява спалахує поглядом брата: блакитним, ясним.... Його образ виринає спогадом, тінню, яку пам'ять дозволяє побачити у пітьмі. — Мені двадцять п'ять, Артем! Двадцять п'ять! Я жива, дихаю і не маю каліцтв... 

    — Ти сліпа, Софіє! — Вдаряє правдою. Грізним голосом і беззаперечно. Ляпасом б'є, і не отямитися. — Досить гратися! Ти повинна зрозуміти — якщо не я візьму тебе під опіку, рано чи пізно знайдеться той, хто викене тебе взагалі на вулицю. Ти одного разу підпишеш папірці, які прочитати неспроможна, і все!! Ми втратимо і бабусину квартиру, і... — різко замовкає, дух переводить, бо проговорився. 

    Серця вже не чую. Я — суцільний пульс через образу і біль. 

    — Почуй мене нарешті!! — ледь не гарчить.

    — Йди до біса! 

    Здригаюся і негайно тремтячими пальцями знаходжу бісову кнопку. З усієї сили тисну так, що силіконове покриття тріщить під нігтем, а я давлю далі. Давлю і сльози ковтаю. Стою, а вони вже не по обличчі, а по мені стікають, до підлоги прибивають, до предметів, які не бачу, але тримаю у руках. Телефон стискаю так, що скрипить корпус звичайної моделі кнопкового апарату, а плечем до стіни у передпокої тулюся. 

    Руки так несподівано торкається вологий холод, що клятий телефон на підлогу падає. Рей носом по руці веде і тихо скавчить. З хрипом вдихаю і обіймаю, а він лапами застрибує на плечі і мордою до обличчя тягнеться. Облизує, сопе, наче сказати хоче, а не може, тому і тулиться дужче. Такий теплий і так лагідно говорить своїм милим скавулінням. 

    — Йдемо гуляти, — шепочу і цілую його у загривок. 

    Рей — моя розрада. Він завжди поруч, і він єдина жива істота, якій я довіряю повністю. Інакше не вийде. 

    Рей — мої очі.

    Прогулянка парком не приносить полегшення. Розмова з братом на минає спокійно ніколи. Слова, так без жалю кинуті, повертають час, коли темрява стала початком кінця. Останнім світлом у якому застиг блиск штучного променя, а звуки тієї миті завмерли, як крещендо, навічно.  

    Скрегіт металу і тріск битого скла. А потім... пітьма.

    Отямлююся щойно Рей виводить з парку. Під ногами сигналом скрипить розбита плитка, за якою через два кроки починаються сходи, а за ними вихід на вулицю. Йдучи в бік ринку міцно стискаю повідок і слідую точно за Реєм.

    — Дивися... — дівочі голоси тануть у гуркоті автомобілів, — це ж поводир. Вона сліпа? 

    Подібні розмови у натовпі давно стали буденністю. Це не зачіпає, коли ніким тебе вважає навіть рідний брат. Артем не вірив у мене ніколи. Відразу після похорону батьків він приїхав з дружиною і двома синами до нас з бабусею. Мотивував це тим, що нам потрібна допомога. Підозрюю саме його поміч спонукала бабусю наполягти, щоб він все ж повернувся у своє житло і сім'ю забрав з собою. Вже тоді я здогадувалася, що він схиляв її віддати квартиру йому, або продати, а мене закрити у лікарні. 

    Я тоді не жила. Я повільно помирала у апатії, поки бабуся не принесла цуценя — мого Рея.

    — Софійко! — вже здалеку чую голос знайомої продавчині.