Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    Максим

    Затиснений у потоці машин, здаю вперед, щоб зайняти праву смугу для повороту. В навушниках досі лунає палка суперечка між менеджерами. Суті не вловити, та й сенсу немає, коли самого криє через завалений проект. Почути почують, а помилок виправити не встигнуть.

    Какофонія звуків тисне на мозок і гризе гулом в голові. Вимикаю й радіо, та марно. Шум діє нищівно, тіло потом вкриває і дратує.

    — Досить! — обриваю тираду хлопчаків. Несила терпіти, а краватка шию стискає і дихати не дає, не те що зосередитися на вже давно пустій ромові. — Закінчимо завтра на нараді!

    Доведуть і позвільняю всіх! Вириваю з вуха навушник і вмикаю двірники. Не маю жодного бажання чути безперервні виправдання. Тим часом сніг стіною падає, як завше дуже "вчасно". Колапс на дорозі знищує рівновагу остаточно. Чи переймався б роботою, якби взяв хоч тиждень відпустки, а не стирчав у заторі дорогою додому? Головне питання: для чого вона мені, та відпустка? Відповідь, на жаль, пуста, прозаїчна і така ж безглузда, як спроби автівки попереду об'їхати затор. Тому питання залишається відкритим. На певний час, поки я знову не усвідомлю, що занадто втомлений.

    — Чудово, — з рота подихом виривається саме чортова втома. — Спроба хороша.

    Кидаю руки на кермо, знову оглядаючи автівку попереду, і чекаю, коли бісів потік хоч на метр рушить з місця через ідіота, який застряг так і не повернувши. З таким успіхом, я б міг залишити машину на парковці офісного центру і пройтися пішки без мігрені.

    Не міг... бо нищить втома. Від всього.

    Поглядом по панелі веду, а подих у горлянці клякне, коли удари серця рахую. Постійно, наче хворий слідкую тільки за ними, а те серце бісове у горлянці гупає безупину! Втома стала хронічною, сну немає, а задуха рівноцінна страхові померти у ту саму мить, коли відчуваю, як накриває клята тривога.

    Автівка попереду врешті рушає і несподівано дуже вдало вривається у потрібний поворот. Оглядаю дзеркала і швидко маневрую слідом в бік невеличкого ринку.

    Я теж буваю ідіотом. Хоча не так часто, як хотілося б.

    Вирвавшись з затору набираю швидкість на малознайомій вулиці. Через умільців паркуватися вона перетворена з двостороннього на односторонній і паршиво освітлений закуток біля ринку. Вібрація телефона сповіщає про "мігрень". Без мене не обійтися, та все ж ігнорую. Щось всередині кричить, що на такій дорозі краще гарно на неї дивитися.

    І не дарма.

    Останньої миті боковим зором помічаю рух і негайно гальмую. Рефлекторно і хутко спрацьовує страх. Він штовхає відчинити дверцята і пересвідчитися, що не став вбивцею. Штовхає геть з салону на звук скавуління собаки, який першим в'яже за ноги до землі, а вже потім до неї прибиває дівчина, яка повзає і щось шукає в болоті на асфальті.

    Кидаюся вперед, а вона в бік і не реагує. Гребе тонкими пальцями, нігтями збирає пісок і болото, поки щось шепоче і продовжує шукати. 

    Шукати пса, який за метр від неї.

    Скавчанням собаки проймає до кісток. Тягнуся до дівчини знову, та не встигаю нічого запитати. Клякне не тіло, клякне те серце, стукіт котрого так дряпав груди ще мить тому.

    Вона сліпа?

    — Ре-е-ей!

    Таким розпачем б'є крик, що миттєво приводить до тями.

    — Спокійно! — хапаю її долоню, якою веде не в той бік, і кладу на собаку. — Він живий! Живий! Ось... Тут!

    Холодні, як крижини, її вологі пальці вислизають з руки з тремтінням. Хутко дістаю телефон. Не усвідомлюю до кінця, що кажу у слухавку, бо собака скавчить лише гірше, а дівчина здригається в істериці і давиться слізьми.

    — Чекайте на патруль і карету швидкої, — чую головне.

    — Дякую, — відповідаю, та очей не відводжу від картини навпроти.

    Спочатку треба впевнитися, що саме вона у порядку. Видимих травм немає. Лише замащені в болоті коліна і подряпані руки. На вигляд мала ще, роки двадцять два, судячи з одягу і рис обличчя.

    — Ви чуєте мене? — марно питаю. Дівчина все шепоче те "Рей". Не дихає, а хапає ротом повітря і собаку гладить. — Зараз приїде швидка. Все буде гаразд, — доторкнутися хочу, а вона сама за руку хапає.

    Очима пустими до мене, а я в той погляд дивитися не можу, бо не бачив...

    Я ніколи не бачив як плачуть сліпі.

    — Рей! Мій собака! Він сильно поранений?! Допоможіть йому! Чуєте?! Врятуйте мого Рея, — просить і руку стискає так, що й нігті у шкіру встромила.

    Налякана, але не травмована, і це головне.

    — Заспокойтеся! — кажучи на собаку дивлюся. Вівчарка. Масивна і доросла. Вона впорається, хоча задні лапи вщент роздерті до м'яса. Краще поки змовчати про стан. — Зараз приїде швидка. Ви можете підвестися? Вам треба встати.

    До її рук тягнуся, щоб підняти, а вона поштовхом в груди і гарчанням у обличчя:

    — До біса вашу швидку! Не треба мені нічого! Рея врятуйте!

    — Що у вас тут? — чується за спиною, поки збагнути хочу, чому вже й сам не ворушуся, як каліка.

    — Собака! — миттєво склом пустого погляду в бік веде і схоплюється на ноги. — Моя... — кажучи так по грудях б'є, наче їй можуть не повірити. — Моя собака поводир поранена. Будь ласка, я прошу вас...

    — Пані, дозвольте спершу оглянути вас.

    Підводячись, все що чую — гуркіт власного голосу і глухий стукіт між ребер:

    — Огляньте собаку.

    — Ні, спочатку потерпіла, — миттєве заперечення фельдшера здіймає хвилю гніву.

    Повертаюся до нього, а криє від дівочих схлипів і вже тихого скавчання собаки з такою силою, що хитаюся, мов п'яний.

    Щось підказує: помре пес — не пробачу собі ніколи! Новий виток ридань, як бритвою по нервах.

    Прокляття! Бісова мама б їх була!

    — Огляньте собаку, трясця матері вашій! Я заплачу будь-які гроші, але допоможіть! — ледь не наказую зопалу.