Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    Хлопці ошелешено завмирають. Не вірять, що дав згоду на авантюру, яка коштуватиме, можливо, надто дорого, якщо не вигорить. 

    — Богдане, всі питання з купівлею землі і забудови — на вас. Я чекаю розгорнутий план-проект і креслення вже після зйомки у приміщенні. Впевніться, що система і будинок зможуть стати одним цілим. Ми створюємо живий організм. Тримайте це у голові, коли витрачатимете мої гроші, — завершую. — Нараду закінчено! 

    Сиджу, доки зала пустіє, а спогади застилають погляд. Тривога іншою стала ще того вечора. Якогось біса, вже не душить страхом за себе, а гризе думкою: як жила весь тиждень сліпа дівчина без поводиря? Соцпрацівники зараз хоч якось допомогають таким людям? 

    — Прокляття! — подихом криє страх. 

    Я винен в цьому! Був би не такий втомлений, встиг би загальмувати. 

    Не відпускає. Думав заплачу за лікування, проведу додому і запропоную поміч — відпустить і житиму, як жив. Не відпускає. Згадую ті сльози у очах величезних, але пустих, і в'яже лише гірше. Провиною в'яже, що заподіяв такий біль людині, яка й так нещасна. 

    А вона така. Як можна жити у такому аскетизмі? В неї немає просто нічого! 

    І нікого... Не збрехала. Ні словом не збрехала, ще й довірившись фактично незнайомцеві. Яка вірогідність, що вона всіх так пускає додому? 

    Лише це викликає знову тривогу. Певне винен дзвінок Наді. Як знав: не треба говорити з нею. Краватку зриваю з себе і встаю. Серце гупає не через власний страх — ні. 

    Я маю впевнитися, що дівча у порядку.

    — Максим Валентинович, ви їдете кудись? — лунає у спину, коли вилітаю з кабінету. 

    — Так, — кажучи, залишаю теку з паперами Марії. — На сьогодні все. Маю справи. 

    Не чекаючи нової лавини запитань, на ходу викликаю таксі і називаю потрібну адресу. Вже за двадцять хвилин дивлюся на чотириповерховий будинок серед старого міста і впевнено крокую до потрібного під'їзду. Не знаю, чи вдома. Головне зараз зробити хоч щось, аби впевненим бути — вона справляється, а я не знищив її життя. 

     Одне вже втратив і не вберіг.

     Йду сквером, та зриваюся з місця негайно, щойно погляд піднімаю. Біжу, а пульс в скронях гупає, бо чую дівочий голос. Надто знайомий розпачливий крик.  Софія плаче і кричить на незнайомця прямо біля під'їзду, та я вже не її бачу. 

    На нього дивлюся, як на ціль. Хапаю за руку, якою її тримає і розвертаю до себе з силою такою, про яку і не знав. 

    — Ти хто такий?! — горлом лють повзе, а я лише сильніше тисну і в морду заглядаю, як звір. Правий був, не в порядку дівча. — Га?! 

    Трясеться і сказати нічого не може, лише в бік Софії рукою вказує і хрипить. Може я й перестарався, та про це не думаю взагалі. 

    Її бісів плач за спиною і знову ті кляті сльози, які тоді до землі прибили, надто діють.

    — Максим? Це...

    — Не підходь! — риком через плече кидаю, а сам горлянку смертника і далі стискаю. — Кажи давай, хто ти такий, і якого біса руки до неї простягаєш?

    — Це мій брат... Він... 

    Ціпенію, а рука на камінь перетворена розтискається. Оглядаю його, а все, що бачу: пику червону і очі... блакитні. 

    Її очі. Не бреше.

    Відпускаючи, все ж затуляю собою, але змушений прояснити нагальне питання: 

    — Ви казали, що одинока. 

    Збрехала? Певне є причини казати, що весь світ пустий і пес лише поруч, якщо такого брата має.

    Причини якраз писок піднімають і відкашлюються. "Брат" стає на повний зріст, але за горлянку ще тримається. Не дарма... Я надто легко відпустив контроль, і це лякає. Та менше ніж картина, яку бачив. 

    — Якого... — хрипить. — Софія, хто цей придурок навіжений?!

    Відхаркавшись "братик" набуває ознак людини і спроможність говорити. В іншій ситуації, я б вибачився, та те, як він волочив її, наче ганчірку, до машини — знімає, до біса, всю відповідальність. 

    — Софія, ви в порядку? — питаю тихо. 

    Та не відповідь отримую, а крижаний дотик крихітної руки. Чіпкий, холодний, тремтячий, але ніжний дотик. Він долоню у лещата бере і стискає, як може. Це все, що маю знати. Цей "брат", очевидно, виправдана загроза. 

    — Зможете піднятися самотужки нагору? — питаю, а брат тим часом все допитується до Софії. 

    Не стуляє писок, а вона мовчить. Значить причини є. 

    — Чуєш, чоловіче, відійди від неї і не втручайся не у свою справу! Софія!! — гавкає так, що не дивно чому тремчу вже я, через те, як колотить нею. — Сядь в машину негайно! Це не обговорюється! Швидко! 

    Здригається, а я міцніше втримую її за руку. Тримаю і оглядаю "братика". Варіантів як вирішити проблему два: запхнути його в машину, або просто викликати поліцію і нехай розбираються з ним самі. 

    Перший більш довподоби, але другий більш адекватний. Дістаючи телефон, не зводжу очей з брата, а він все продовжує допитувати Софію. Силиться підійти, але, щойно чує, що я викликаю копів, криво посміхається і плює словами: 

    — Тебе ледь не переїхали, а сьогодні я знайомлюся з цим... Хто ти, на бога?! 

    — Той, хто ледь не переїхав, — сухо вдаряю правдою. — Питання закінчилися? 

    — То значить це ти її ледь не вбив і пса покалічив?

    — Я! 

    Нігті встромляються в шкіру долоні, а тихий голос у все тіло голками: 

    — Артеме, все не так. Прошу, облиш мене у спокої. Ми... 

    — То ти тут з праведних причин? — напускається, і зараз очевидно скаже, що я хочу нажитися на сліпій дівчині. — Допомогти потерпілій? Так? У це я маю повірити? Софія, прийди до тями! Відійди від нього і поїхали! Я не дозволю тобі тягатися з ним!

    — Піднімайтеся нагору, Софіє, — кажучи, обережно її руку стискаю, а сам на блазня дивлюся. 

    Все ясно і без пояснень. Все очевидно.

    — Максиме, прошу. Не слід вам...