Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    Софія

    Доки добираюся поверху не відчуваю колін, такі вони збиті через сутичку з братом. Не чую нічого, а кров гуде пульсом у вухах. Страху немає — я ним стала, тому двері не відкрити. Ніяк. Не знаю скільки стою перед ними. Тремчу, а тоді глибоко видихаю через ступор, який переляк повертає, а звуками сутички повнить всю реальність навколо. Ударами, скреготом металу і словами брата.

    Максим обіцяв на чіпати його. Я повинна думати про себе. Я не дам запроторити себе у інтернат, зачинити в чотирьох стінах. Нізащо!

    Рваний видих виривається за несподіваним, але впевненим дотиком чоловічої руки.

    Максим. Цей запах не сплутати ні з ким, а кроки так само нечутні.

    — Спокійно, — грубий, але тихий шепіт здіймає повітря прямо над головою, а спину жаром його тіла обдає, як від вогню відкритого.

    — Не можу, — чесно шепочу і щосили схлипи стримую. — Відкрийте ви.

    Не відпускає руки, ще міцніше обхоплює своєю і направляє. Крутить ключем, а мені несила втримати сльози. Який сором. Який жахливий сором і яка я нікчемна тепер у очах цього чоловіка.

    Можливо добре, що не бачу. Не знаю, яких кольорів така ганьба набуває і як малює реальність. В темряві лише спалахи і спогади власного заплаканого обличчя, яке ніколи не зістариться. Воно завжди тільки таке, яким востаннє бачила власне відображення.

    Красивим. Усміхненим. Моїм, але вже чужим. Тієї Софії більше немає.

    Двері глухим звуком вдаряються в одвірок за нашими спинами. Скрипить старий паркет під тихими кроками, поки стою, а Максим потоком тепла пересувається поруч. Ключі дзвенять у дужій руці, яка досі мою тримає.

    Не так.

    Не так уявляла собі нову зустріч з ним. Думала не буде такої, але ось вона. Не така. У фантазіях сліпої реальності я малювала картини інших дотиків, та марно, бо ганьбою отруєне все, що намріяла дурна, сліпа і одинока дурепа.

    — Пробачте за це, — шепочу, бо й сказати більше нічого. — Ця огидна ситуація не повинна була...

    — Дасте води? Страшенно хочеться пити, — різким подихом вкриває маківку і плечі.

    — Пити? — отямлююся і негайно роззуваюся, витираючи сльози. — Звичайно. Зараз. Проходьте...

    Помітити б, як легко йду до кухні, а там з тремтінням знаходжу безпомилково склянки. Та перш ніж одна з руки вислизає, зупиняюся, а з горла рветься схлип.

    — Води, Софіє, — повторює ще раз і сам склянку у моїй руці наповнює. — Дякую. А тепер пийте.

    — Що? — рефлекторно повертаюся, і тієї ж миті огортає гарячий аромат.

    Діє сильно. Він насичений і такий незвичний, що всі слова у горлі застряють видихом в'язким. Так п'янко пахне. Максим дихає, як поршень, що повітря качає, а серце... Його серце б'є перед моїм обличчям. Зовсім поруч і так потужно, що можу точно уявити як саме він стоїть, і де його обличчя. Навпроти, поки моїм тисячі уколів крихітних повзуть, бо знаю — дивиться прямо на мене. Той аромат новий — то його власний запах. Насичений, солодкуватий і пряний аромат змішаний з залишками хвойного. Він вологий, наче літня мряка у грозу після довгої спеки, і такий же густий. Липне до шкіри, і не змити нічим.

    — Пийте і поговоримо, — раптом різко відходить, а мені лише вітер холодний залишає.

    Ним обдає, а бажання торкнутися щік нестримне. Я вся горю. Розчервонілась, а обличчя важким стало, набряклим від клятих сліз. Ковтаю воду, і дійсно легше не тільки дихати, а мислити. Кроки тихі зникають десь біля вікна. Максим  шелестить одягом, а тоді сідає на той самий стілець, що і тиждень тому. Він скрипить під його вагою, а я губи закушую.

    П'ять хвилин... Він знову піде так само швидко, як тоді? Певне так. Нащо комусь чужі проблеми? Тим паче такі ниці. 

    — Те, що ви бачили вас напевне вразило, — кажу, та чую впевнене у відповідь:

    — Мене давно перестали вражати людські вчинки, Софіє. Тим паче вчинки рідних людей. Ваш брат не може вразити нічим. Абсолютно.

    Він дійсно набагато старший за мене.

    За звичкою обличчя ховаю. Не вірю, що мій погляд пустий. Щось несе навіть темрява, а цього показувати не хочу.

    Не йому. Єдине, що зараз хвилює: чи не нажив цей мужчина ще більше проблем після зустрічі зі мною?

    — Ви не повинні були втручатися, — кажучи, кожне слово підбираю. Я надто добре знаю брата. — Артем не залишить вас у спокої, якщо ви...

    — Я мав дозволити посадити вас у автівку силоміць?

    — Ні, але якщо він...

    — Я дав вам слово, Софіє, — осікає, а я чекаю того, що найбільше сподобалося в цьому мужчині. — Я його дотримав. Посадив вашого брата в авто і прослідкував, аби він безпечно поїхав геть. Якщо вам буде спокійніше, я можу описати в деталях, як він м'яко приземлився на сидіння і як впевнено натис на газ і рушив.

    — Не треба, — раптом всміхаюся.

    Дивно, але всміхаюся через те, як Максим жартує сталевим тоном про те, що на жарт зовсім не схоже.

    — Вам достатньо опису? — перепитує.

    — Так.

    — Можу все ж запитати дещо?

    Піднімаю обличчя, а він питає, як ні в чому не бувало: 

    — Хочете погуляти? Я власне за цим прийшов. Щоб впевнитись, що за вашим собакою доглядають належним чином. Ви ж не проти?

    Згадка про Рея витісняє все. Я хочу до нього, дуже, але те, що сталося висітиме у повітрі і давитиме. Не заспокоїтися мені, бо Максим тут. Впевнена він помітив розгардіяж у передпокої і вітальні. Артем перевернув все, поки силився зібрати мої речі і знайти документи.

    — Я сказав, що не лізтиму, але бачу, що маю запитати. Ваш брат давно поводиться таким нахабним чином?

    Очі закриваю, а з них сльози знову бризкають.

    — Він не поганий, просто дуже хвилюється...

    — Я звичайно зачарований вашою сором'язливістю у питанні сімейних драм і вірю, що ваш брат святий, та все ж, чекаю на правду.