Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    Його прямолінійність знову ошелешує, навіть шокує тим, як я реагую на неї. Бо ж подібне має викликати протест. Артем хіба не поводить себе подібним чином? Вказує, тисне і повчає? Та й Максима я знаю тиждень… Але він правий. Боячись сорому, я ховаю правду за брехнею.

   Його поведінка — не тиск. Це щось інше. Щось, що має під собою інше підґрунтя.

    — Мій брат не завжди був таким, а я не завжди була сліпою, — кажучи обережно сідаю біля столу. Склянку все ще стискаю, а вона як якір тримає реальність. — П'ять років тому ми з друзями їхали з відпочинку у горах, — зупиняюся, а все на чому концентруюся — глибокий гуркіт дихання напроти. Розмірений і спокійний. — Ми потрапили у аварію. Страшну. Автобус перекинувся і впав з мосту на лід. Я не пам'ятаю нічого. Знаю лише, що половина пасажирів загинула.

    Пам'ятаю, та найбільше ненавиджу саме цей спогад і саме цю страшну правду. Останнє, що бачила — світло ліхтаря і лапатий сніг у його промінні, який падав ковдрою на багряну кров.

    — Коли прийшла до тями вирішила, що померла, а те що відчуваю — нереальне. Довго не вірила, що сліпа, і це кінець. Мене привезли до бабусі, бо більше жити сама я не могла. Брат... Він доглядав за мною, і поки жила бабуся не тиснув, але останні два роки після її смерті, — зупиняюся і дух переводжу, — він впевнений, що я маю жити з ним і його родиною, а цю квартиру продати. Хоче будинок купити, — горло здавлює, щойно чую гуркіт чоловічого подиху. Максим нахиляється, а я знову обличчя ховаю. — Як могла, я стримувала його. Поки він не дізнався про Рея і аварію. Тому і приїхав відразу, щоб нарозумити, — головою хитаю, а сором множиться.

    Яка ж дурепа. Напроти сидить дорослий мужчина і вислуховує маячню ображеної на весь світ і навіть власного брата нікчеми. Усвідомлення цього тільки гірше до дурниць штовхає, і все виливається. Як річка, береги топить розпач цих років.

    — Я не люблю красивої брехні, Софіє, і дотримуюся думки, що краще сказати людині у вічі гірку, але правду, — за його словами така тиша падає, що навіть не дихаю. — Він викине вас зі свого життя, щойно отримає бажане і втомиться возитися, — його правда дійсно б'є. Жорстоко, бо навіть собі в цьому не зізнавалася. Саме вона приводить до тями. Злить, дратує, але... захоплює. — Люди викидають одне одного, як старий, зношений одяг. Як рукавиці, змінюють на більш модні і нові. Безжально і без докорів сумління. Швидко і з полегшенням викидають з життя здорових людей, а ви сліпа. Тому ви праві, коли не погоджуєтеся на його умови. В цьому ваша сила. У впертості і бажанні жити самотужки. 

    Світ барв набуває, коли повільно голову піднімаю, а серце, дурненьке серце щосили стискається і благає хоч мить, секунду кляту, щоб побачити. 

    Подивитися у його очі, і заглянути так глибоко, щоб осягнути, чому саме він? Як саме він трапився саме на моєму шляху? Для чого?

    — Я викличу таксі і поїдемо до Рея. Якщо ви не проти, я б просив вас одягнути щось... вечірнє. 

    — Що? — знову те дурне питання, наче не чую слів його, а лише за теплом подиху слідкую. — Нащо? 

    — Я зголоднів. Повечеряємо десь, — стілець скрипить занадто раптово. Так само, як я реагую і схоплююся. Встаю, але клякну. Не поворухнутися мені, пальцями за кашемір чіпляюся, нігтями у тканину, а носом мало не в груди, які високо здіймаються. В обіймах я. Величезних. Оповита теплом і густим літнім туманом, а він навколо заповнив все. — Обережно. Ви мало не впали. 

    — Ви... Вибачте, — слова ковтаю, а пальці вже й не чую. Заніміли. Так міцно тримаюся, що заніміли, а в горлі слина в'язка клубнем стоїть. — Я не була певна, що у вас настільки широкий крок. 

    — Широкий крок? — питаючи, Максим обережно відпускає. — Це як? 

    — Який у вас зріст? — не думаю, що з рота вилітає, але пізно.

   Він запрошує на вечерю? Мене? Після всієї ганьби і того, що бачив? 

    — Метр дев'яносто п'ять. Це має якесь значення? 

    Серйозна відповідь на дурне питання до тями приводить. Сором'язливо губи підтискаю і киваю тихо пояснюючи: 

    — Тоді у вас довгі ноги. Чим вони довші, тим крок ширший. Я запам'ятала ваші кроки, але не думала, що ви настільки високий. Отже інтервал більший, а значить тому і врізалася. Я не... почула, як ви ступили двічі. 

    Зате чую стукіт серця і відчуваю дихання. Дійсно тактильне. Пальці вібрують від його подиху, а впевнена, широкі груди гудуть сильним диханням. Він кремезний. Дуже. А це ще гірше для дурної дівочої фантазії. 

    — Це якась математика? Чи геометрія? — сміється, можливо глузує, але без злості. І досі обіймає. — Ви так вираховуєте кроки кожного? 

    Зараз лише твої.

    — Так, — киваю і повільно вивільняюся. Треба виринати з марива. І не забувати, хто я. — Максиме, нам краще просто прогулятися. Я буду дуже вдячна, якщо проведете до Рея, але ваша пропозиція, вона надто...

    — Ви праві, — віддаляється. Тепло зникає, а за ним так тягне, що й собі не вірю. — Яка, в біса різниця у чому їсти. 

    — Я просто... — ніяковію. 

    — Ресторану не буде. Ви нахабно відмовили. Тому нахабно запропонуєте інший варіант. Я вже зрозумів, що стереотипи з вами не працюють, і ресторан вас не спокусить. 

    — Ви не так зрозуміли. Я не спрокушалася…

    Зашарілася, не знаю, що й сказати. Я сприйняла його слова неправильно. Очевидно, він не побачення мав на увазі, а я вже розмріялася. 

    — Марно. Я б спокусився на тунця у ягідному соусі, чи хороший стейк з лосося. Тож подумайте поки одягаєтеся.

    Киваю, а тоді рахую. Один крок. Мій в'язкий видих. Другий крок. Гуркіт його подиху. Третій крок і тихе, але глибоке і хрипке:

    — Я чекаю внизу. 

    — Добре. 

    Це було набагато довше п'яти хвилин.