Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    — Бачу тобі начхати на роковини нашої доньки, якщо замість них ти розважаєшся з дівками, — її істеричний тон вивертає нутрощі. Надя не була такою ніколи. Значить причина у тому, що я вперше за п'ять років відмовляюся приїхати. — Як ти можеш? Як мені у вічі батькам дивитися! Твоїм!! Вони приїдуть завтра, а тебе немає! Вся сім'я разом... 

    — Твоя сім'я, Надіє, — сталь голосу горло в'яже, а кригою вкриває все навколо, коли продовжую, перебиваючи наростаючу безглузду істерику. — Не смій маніпулювати моїми батьками, жінко! — замовкає. — Не смій і затям — я сам приймаю рішення! Завжди, і ти це чудово знаєш! Я був колись твоїм, і ти мала право на такі ниці маніпуляції, але зараз все інакше. Тому досить, Надю! Ми не друзі, ми не сім'я, у нас вже немає нічого спільного і...

    Серце стискається раптово. Надто сильно і різко вибиває весь подих. Телефон з рук вислизає, коли за стіну хапаюся, аби не впасти. Задуха нестримна, жар тілом повзе, а я повітря шукаю. Не зробити ні ковтка. Паніка накриває нищівно, тому тону. Крижаною водою топить і під лід кидає, а там все розпачем повне, і очі на мене дивляться, мертві очі Саші. 

    Їх так і не змогли закрити повністю.

    — Максиме? Максиме?!

    Хапаюся пальцями за комір, руками за краватку, і рву нею донизу, але спиняє холодний дотик. Лагідний, але переляканий, він вібрує тремтінням Софії. 

    Як почула? Як вона зрозуміла, що щось не так?

    Хто ж сліпий? Я чи ти?

    — Спокійно, — хрипом подих виштовхую і насилу зупиняю її. Стискаю ті крихітні пальці і у вічі поглядом, з вірою, що побачить. Не для неї таке. А я дурень, що приперся сюди. Та вже пізно. — Все добре. Не треба так... — хочу зупинити, але не встигаю.    

    Спітнілі і холодні долоні обличчя накривають, а розпачливий дівочий шепіт вдається у мій рваний подих за сантиметр до обличчя.

    Близько. І вже не через напад не поворухнутися, а через переляк. Її переляк, який у очах склом погляду завмер, як заводь.

    — Скажіть, що зробити. Скажіть, як допомогти. Треба викликати швидку... — тріпоче голосом, а я й сам не розумію, як можу посміхатися. 

   Звідки сили ті, та саме ними тягне. У ту ж мить, як вона ніжно огладжує обличчя, щось шукає і прислухається, — всі сили за в'язи тягнуться вперед, щоб прийшов до тями. Щоб зупинився і не лякав дівча ще більше. 

    Чому? Чому саме вона стала свідком такого?

    — Від панічної атаки ще ніхто не помирав, Софіє. 

    Рукою її долоню накриваю, а вона іншою до грудей. Обмацує, а я й не знаю, як реагувати. Стоїмо в коридорі, повз проходять люди, а мене нахабно мацає дівчина. А вона те і робить. Вперто перевіряє все, до чого торкається, і здається встигає навіть намацати пульс на шиї. 

    І це допомагає. Це в біса так швидко гасить напад, що очманіло, так і дивлюся з посмішкою на зосереджені риси дівочого обличчя. Вона красива. Я бачив це відразу. Тонкий ніс і маленькі пухкі губи ідеально доповнюють ніжні, лялькові риси. Софія продовжує підтискати маленькі вуста, поки силиться перевірити руками все з голови до ніг, а я не рухаюся. Не хочу, бо за кожним дотиком приходить спокій. Під її долонями серце перестає гупати, як скажене, під її дотиками стигне нарешті кров. 

    — Я в порядку, — різко хапаю її за руки. — Чуєш? 

    — Точно? 

    — Так. 

    Не вірить і далі рукою по грудях веде, а це погано. Дуже погано, бо реагую неадекватно, враховуючи про що думаю після нападу паніки. 

    — Серце так стукає. У вас воно... 

    — У тебе, — видихаю, а її тонкі пальці нігтями в шкіру тієї ж миті встромляються.

    — Що? — нарешті завмирає, а очі ті, які лякали пустотою, тремтять повнотою сліз. 

    Вона плаче через мене? Яка дурниця.

    — На нас всі дивляться, — нахиляюся ближче, тулуся до неї і шепочу на вухо: — Ти так палко допомагаєш, що я вже бояюся за свою честь, Софіє.

    Посміхається. Легким видихом та посмішка й мені полегшення приносить. 

    — Ти вже попрощалася зі своїм цербером? — питаю, а тіло німе, і лише її дотики відчуває. На них лягає вся увага, до них тягне за в'язи. Вони приводять до тями, та ще гірше усвідомлення, що подібне вперше і востаннє. Досить з цієї дівчини свого горя і темряви, щоб знайомитися з моїм. — Їдемо їсти? 

    — Ви при своєму розумі? Я наполягаю…

    Ні. Не при своєму. Тепер ні, і це вже не жалість до тебе. А значить маю зупинитися негайно.