Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман
— Дозволь допоможу, — його подих повзе шиєю і лягає живою хвилею.
Максим знімає моє пальто, а я так і стою. Нових звуків багато. Позаду сильна стіна тепла. Гаряча, вона тріщить, а у повітрі чутний аромат диму. Там комин.
— Сюди, — новий вібруючий шепіт і чіпка хватка широкої долоні на талії. Надто інтимно. Надто приємно і надто... не для мене. — Ось тут стілець, — сідаючи, завмираю, бо позаду стає, а руками мої плечі накриває. Сказати б хоч щось, зупинити, та пізно. Чоловічі долоні повзуть вниз по руках, а я пульсу не чую, він десь в горлі б'є, та там і спиняться, коли пальці потрапляють в пекучий капкан. У його долоні. — Ось прибори, а по центру тарілка. Вона велика, — міцно руку стискає і по тарілці нею веде. Знав би, що не те відчуваю, відпустив би? Бо все, чим повен світ мій зараз — його губи. Вони густим жаром щоку обпікають, а за ним тепло стікає і під шкіру пролазить. — Склянка праворуч. Це келих. Тому будь обережна.
Різко киваючи, як дурепа ковтаю слину в'язку, а обличчя горить. Все горить, як той комин, в якому дерево тріскотить. Не дарма вдяглася пристойно. Я дійсно не знаю нічого про цього чоловіка, і могла легко зганьбитися не виконай його прохання. Він привіз би сюди все одно. Такий він. Що сказав, те і робить.
Максим повільно прибирає руки, а я нарешті глибоко повітря ковтаю. Дарма. Лісом вже все пахне, і в ліс цей і привіз.
Тягнуся за його кроками тілом всім, як за магнітом. Тепер чітко їх чую. Максим сідає навпроти, а я пальцями все воджу по холодному металу приборів. Нервово натираю їх і повітря ковток шукаю серед дикого набату у грудях.
Він зрячий. Вони такого не чують. Так. Він не почує, як моє серце скажено з грудей вистрибує.
За стукотом тим з'являється нове тепло і квітковий аромат. Кроки офіціантки легкі, вона звертається саме до мене.
— Пані, я зачитаю вам меню?
А як інакше…
Біль вдаряє у скроні тієї ж секунди. Що я роблю? Що я тут роблю, а головне нащо така дурниця цьому мужчині? Хміль від дотиків, від його раптової присутності, від допомоги у конфлікті з братом — все зникає знищене раціональним мисленням. Я сліпа. В ресторанах немає меню для сліпих. В цьому клятому світі немає нічого для нас.
Обличчя на маску перетворене, кам'яніє і стирає емоції, та я не встигаю відмовити, як вдаряє потоком жару через слова Максима.
— Все гаразд. Я зроблю замовлення сам. Тунець під ягідним соусом. І принесіть пляшку Карпатського. З ожини.
Сам і заплатить, звичайно. Його слова раптово зачіпають, а сьогоднішні події, весь цей день, як мозаїка складається у цільну картину — я замріялася і ще крок — станеться непоправне. Я закохаюся. Бо зламана і не була з чоловіком надто давно, не відчувала не те, що ласки, я дотиків тих не пам'ятаю і про пристрасть давно забула. Що вже казати про стосунки. Все це пояснює мою поведінку. Все це пояснює, чому припхалася сюди, як наївна дурепа.
— А вам, пане? — лагідний голос дівчини злість піднімає.
— Теж саме.
Чому? Очі здіймаю, а темрява обриси штрихами дотиків знову малює. Клята темрява знущається зі своєї жертви. Душу вивертає знову, а за нею і серце у мороці затискає.
Квітковий аромат офіціантки зникає. Розчиняється у повітрі, як моя впевненість у собі. Я навіть замовити не можу нічого самотужки. На що я сподівалася, коли погодилася на таку авантюру?
Коли довірилася йому…
— Ти гніваєшся. Чому?
Прибори стискаю, а тоді відпускаю і головою хитаю.
— Зовсім ні, — спроба брехні не вдала.
Брехати вміють талановито лише зрячі. Вони спроможні бачити емоції, а не шукати їх у голосі співрозмовника.
— Це найкраща страва...
— Нащо вам це? Скажіть чесно, — не витримую. Напруга в тілі вибухає, як дурман від цього чоловіка, від картин палких цілунків та обіймів міцних. Хвора уява, яка до мрій безглуздо штовхала, нарешті змушує отямитися. — Ви самі бачили, як я живу, — зопалу говорю, що відчуваю, і вже не спинити. Я дійсно хочу вірити у подібну казку, але реальність інша — банальна і жорстока. — Якщо це жалість, то вона безглузда. Вам було погано, але натомість ви не поїхали у лікарню, а привезли мене сюди. В ресторан, щоб очевидно загладити провину...
— Все так, — лунає вже звичне беззаперечне, а голос більше й не несе вібрацій, які кожної клітини торкалися ще мить тому. — Ти все правильно зрозуміла, Софія. Це наша остання зустріч. Друга і остання. Я не брехав, коли казав, що приїхав пересвідчитися, що з тобою все в порядку. Я відчуваю провину за те, що приніс тобі такі неприємності.
Значить таки жалість. Клята, їдка і противна отрута мого існування — дурнувата жалість.
— Я не знав до зустрічі з тобою, як живуть сліпі, — говорить він, а словами б'є мене. Не знав, як живуть сліпі? То я тваринка, на яку у зоопарку приходять дивитися? — Я мав пересвідчитися, що не призвів до непоправних наслідків. Моя увага до тебе...
— Надмірна і недоречна, — шепотом, крізь клубок у горлі, спиняю, бо треба цьому покласти край. — Ви сказали вранці, у мене вдома, що цінуєте правду.
— Так.
— Тоді слухайте правду, яку ви й так бачите, але чомусь продовжуєте загладжувати провину ціною моїх почуттів. Ви мужчина, а я не каліка. Я сліпа, але відчуваю, і я жінка.
— Це очевидно.
— Як і те, що ви мені подобаєтеся?
Грузний видих чую через весь стіл. Важкий і шокований чоловічий видих, як ознака, що правди такої він не чекав. Нехай чує. Все, що він зробив до цього і робить зараз матиме саме для мене надто високу ціну.
Не для нього. Для мене.
— Я права, якщо скажу, що у вас таких почуттів немає? — крию правдою далі.
