Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    Софія

    Панічні атаки. Вперше чую про таке, а уява малює найгірші сценарії. Дорогою до ресторану не наважуюся розпитати. Чи можу я взагалі, щось питати у нього? Хто я, щоб лізти дорослому чоловікові, мужчині, у душу? 

    Все, що краду, як злодюжка, і ховаю — дотик. Там, в коридорі, коли йому зле було, я вперше "побачила" Максима. Спогади того, як торкалася чоловічого обличчя оживили цього мужчину. Надали рис і показали, який він. Дійсно носить щетину. Не жорстку, але достатню, щоб вжалити цілуючи. Якщо поцілунок палкий, шкіра пектиме, як зараз пальці. Ще й підборіддя масивне, а щелепи сильні. Стискалися під шкірою так, що я відчувала рельєф, як скульптор, який ліпить обличчя. 

    Він дуже красивий. Він старше і з тих чоловіків, яких бачиш у натовпі відразу.

    І він піде. Такі сліпих не обирають, а я просто тону у мріях. Вже потонула. За один день. Щось підказує, Максим не хотів, аби хтось став свідком його хвороби. Чоловіки таке не люблять. Можливо. Та що я знаю, про них, коли єдиний, з ким стосунки були — однокурсник. Вадим зник, так і не сказавши ні слова на прощання. 

    Крадькома перебираю пальцями у кишені, а їх досі жалить крихітними уколами. Я все ж відчула те, про що намріяла ще минулого разу. Та який у тому сенс? Це все лише дурна уява. І хоча їдемо в одному авто, хоча він знову поруч, знаю — жалість нікому не потрібна. Вона не створює нічого. Я ненавиджу її, хоча постійно те і відчуваю до себе, що кляту жалість. 

    Машина спиняться м'яким поштовхом. Не хочу чекати, аби відкривав дверцята, і знаходжу ручку сама. Надто багато почуттів здіймає присутність Максима. І вони все яскравіші стають, все потрібніші, все звабливіші. 

    Попри те, що сказав, і що просив не хвилюватися, виходячи з автівки і потрапляючи у полон хвойного аромату і тепла, запитую знову: 

    — Ви впевнені, що вам краще? Ця поїздка дійсно зайве. 

    — Не зайве, — відразу присікає заперечення. 

    Скоро звикну до його беззаперечності, а це гірше за самообман.

    Сніг так сильно скрипить, що тиша навкруги зненацька лякає. Дуже свіже повітря і дуже морозне.

    — Де ми? — питаю з острахом. 

    — Тобі тут сподобається. 

    Так легко звучить те нове "тобі". Я встигла торкнутися і його губ, коли сказав вперше "ти". Вони гарячі і м'які. Трохи обвітрені, але вологі в куточках через теплий подих. Ним б'є у обличчя, бо він знову навпроти. А тепер це не просто обриси теплового сліду. 

    Я "бачила" його. Можливо не до кінця, але бачила по-своєму.

    Довіра надто коштовна річ для всіх, а для мене особливо. Та попри острах до незнайомого місця обережно обхоплюю Максима під лікоть. Хміль від галантного мужчини не повинен вимикати розум. Не повинен, а так і є. Не думаю я. Просто йду. Нехай хоч так. Нехай хоч це я отримаю, як перший подарунок долі за останні кілька років. Стискаю чоловічу руку, а згадую інше. Дотиків до його тіла не забути. Зудять подушечки пальців, подих досі важкий, і тягне. Жахливо тягне знову до тепла і гуркоту його грудей. 

    Сніг під ногами скрипить все сильніше, та раптом зникає зовсім, коли ступаю на кам'яну кладку. Підбори черевик стукають так само гучно, як серце. Тріпоче дурнувате, а мало б знати, що казок в реальності не існує і ця зустріч з казкою остання.

    — Сходи, — попереджає Максим, а чується щось нове у його голосі. — Тримайся міцніше. 

    Зорієнтуватися б, але зойк ковтаю через несподіване відчуття сильних обіймів і невагомості. Однією рукою обхопивши талію, Максим припіднімає і спокійно йде сходами вверх, наче не важу нічого. Міцніше хапаюся, та надто пізно.

    — Що ви... — не встигаю й сказати, як лунає дзвінкий дівочий голос, а ногами стаю на підлогу.

    — Вітаю у "Соколиному гнізді". Мене звуть Катерина. Я допоможу вам обрати місце для вечері. 

    "Соколине гніздо"? Це ж за містом. Дорогий комплекс серед лісу, який постійно вихваляє одна з моїх маленьких учениць. 

    — Ми у Збіжному? — перепитую і стискаю міцніше долоню Максима. 

    — Так, — говорить, а тоді віддаляється і каже дівчині: — Проведіть нас до скляної альтанки. Ми повечеряємо біля вогню. Ти не змерзнеш, — знову мені, і це шокує.

    Чоловічий голос калейдоскопом грає і по нервах б'є. Змінюється для мене? Нащо? Нащо він цим хрипким гуркотом здіймає трепет і сум'яття? Стає душно думати про те, що чула такий же подих на межі звуку, коли жартував у коридорі про честь, хрипко дихаючи у скроню. Волого. Густо. Липким дотиком голос той на шкіру лягав, як відверта ласка. Тієї миті я честь втратила, бо нахабно пролізла під пальто, до грудей схожих на камінь гарячий, до шиї, яку певне і не обхопила б якби не втримав сам. За мене схопився і шепотів, а зараз я той шепіт, як хвора, шукаю знову у кожному звукові голосу його. 

    Мана… Казка, яка зникне, як світанок, що горить всіма барвами, аби запалити день. Світанок, як цей мужчина. 

    Тому і пахнеш, як літній туман серед хвойного лісу. Тепер я точно знаю як ти пахнеш, Максим.

    — Йдемо, — говорить, а шкірою сироти повзуть. 

    Треба заспокоїти уяву. Це вже занадто навіть для мене. Ми вдруге бачимося. Так, я прямо зараз тримаюся за його руку. Так, надягла красиву сукню, одну з найкращих, які й не носила чорт зна скільки, але все це дурниця. Максим намагається загладити провину. Він галантний і вихований мужчина, який вирішив розрадити мене. Це логічно. Це і повинно зупинити фантазії, як і усвідомлення його стану. 

    Я бачила сьогодні надто багато. Як і він. Ми квити.

    — Я принесу меню. 

    Ледь не підстрибую, вперше не помітивши присутність сторонніх. Не дивно. Я надто поглинена думками, щоб слідкувати за навколишнім уважно.