Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман
Максим
Отже, братові потрібна квартира, а заразом можливість не перейматися проблемами сестри. Впевнений, вона цього і не проситиме. Піти б прямо зараз і не продовжувати фарс, яким себе ж рятую.
Причини бути тут — не Софія.
Я надто добре усвідомлюю, що припхався лише з прагненням отримати доказ, що не зруйнував нічого і не заподіяв серйозної шкоди.
Та розмірів біди не врахував. І без мене наслідили давно.
Дивує, що почуваю відповідальність за неї. Злістю повниться подих, коли подвір'я оглядаю. "Братик" повернеться і не залишить її у спокої. Софія надто слабка. Вона крихітна, тендітна, спокійна і на жаль зламана сліпотою. Намагатися вселити в неї більше віри — марна справа, та й нащо? Я чужа людина, і точно не взмозі змінити чиєсь життя, коли свого не маю. Хотів би думати, що легше залишити все, як є і не лізти у її справи, — не вийде. Вже вліз, коли силоміць впхав братика в машину.
Інакше б не вчинив.
Та в чомусь він правий. Від таких гнид, як він, їй не захиститися самотужки.
Але до чого тут я? Чому стою під під'їздом і чекаю на дівча, якому допоміг у всьому, і сумління точно чисте?
За морозним видихом пара з рота виривається, а в ній, коли зникає хмарою перед обличчям, все ж бачу причину. Софія обережно виходить на ганок і мнеться, шукаючи мене. Очі... Майже чорні очі, які темрява пожерла, все ж шукають. Обідок той блакитний, як серпанок, ще яскравіший під дією білого. А навколо все біле. І вона у білому. Навіть волосся пшеничне золотом переливається на білому, через біле і сліпить білим вже мене.
Думав не послухає, та маю визнати, вразила.
Крок роблю, а Софія миттю знаходить напрямок. Сніг під ногами скрипить через мороз, — думається, щойно завмираю, а її погляд, який так лякав у перший вечір, раптом вдаряє. Не бачить, а все одно, що у вічі дивиться. Ще не глибоко, але достатньо, щоб торкнутися, як зряча.
Біле хутро капюшону їй личить. З такою грою тіней відсутність хоч якогось макіяжу і простота роблять зі мною дивні речі. Я завмираю з голови до п'ят. Кам'янію, і лише подих густим туманом застилає погляд на неї.
Таксі зупиняється жахливо невчасно. Магія зникає, а дівчина, яка щойно "дивилася", розчиняє погляд у темряві широких пустих зіниць.
Підходжу і ляпаю першу ж дурницю:
— То що ж вас спокусило: тунець у ягідному соусі, чи стейк з лососини?
Ніжна дівоча посмішка вказує правильний напрямок дій. Нехай я побуду принцем хоч день. Флірт ще нікому не шкодив. Обережно підводжу до дверцят, а відчинивши чую тиху зніяковілу відповідь:
— Тунець.
— Хороший вибір, — всміхаюся і закриваю дверцята.
Вже хапаюся за ручку передніх, коли тягне назад, тому обходжу автрівку і сідаю поруч з Софією.
— Так зручніше, — чомусь виправдовуюся, коли ледь торкаюся корпусом її стану.
— І тепліше, — нарешті посміхається.
Я не повинен цього робити. Знаю, але роблю.
Не повинен давати такої надії. Не хлопчисько вже давно, і все усвідомлюю. Бачу її тремтіння, збитий рваний подих, червоні щоки і те, як вона постійно підтискає пухкі губи. Я їй сподобався. Це неможливо не бачити, та проза життя проста: я дорослий мужчина, а вона зламана бідою і все ще дитина. Маленька дівчинка у тілі молодої жінки, для якої зупинився час.
Тоді чому? Чому нічого не вдіяти? Вже не стерти злість і гнів від побаченого, не витравити і не знищити ниюче каменем в грудях почуття жалю.
Мені шкода її. Було шкода ще в перший вечір, коли збив пса. А тепер те "шкода" собою все заповнило і штовхає до вже нових дурних вчинків. На щастя, їх зухвалість розбивається об суворий погляд і гарчання собаки.
Цей біс ненавидить мене.
Я й до клітки підійти не встигаю, як чорт морду підійма і прямо у вічі гарчанням. Зуби скалить, очиськами світить і мружиться. Закладаюся: відкрий хто клітку з цим чортом, йому й поломані лапи не завадять. Вгризеться у горлянку лише за те, що стою поруч хазяйки.
— У вас дуже мила собачка, Софія, — криво посміхаюся, але на жарт реагує лише працівниця притулку.
Софія поглинена спілкуванням зі своїм цербером. На диво пекельне створіння вміє поводитися, як хатня тваринка. Тонкі пальці дівчини і пестощі миттєво творять чудеса: злидень трансформується у нормального пса. Білі, ніжні і рівні пальці перебирають шерсть так лагідно, що цербер язик висунув і кайфує.
Не дивно, — хмикаю. Так пестити, і кожен обімліє, не те, що чорт чорний та ікластий.
Хмурюся. Щось так і тягне до тих пальців, які шерсть перебирають. Ними схопилася за комір, коли притримав на кухні. Встромилася в пальто нігтями, а диханням вдарила прямо в груди. Маленьке дівча. Якби дійсно обійняв, міг би сховати повністю, така вона тендітна.
Телефон відволікає від картини навпроти. Вириває з думок вібраціями і насилу змушує не сміятися разом з Софією. Вона щаслива з цербером. Він би її захистив сьогодні, якби я його не покалічив.
— Слухаю, — кажучи, й не знаю, хто дзвонить, бо поглинений думками.
— Максим, нам все ж треба поговорити.
Хочу відійти, але зупиняюся в шоку, бо Софія негайно питає:
— Ви кудись йдете? Вам вже час?
— Хто це? — голос Наді вдаряє по нервах.
Ігнорую через легкий шок. Ніяк не збагнути, яким таким дивним чином не встигнувши кроку зробити, Софія мене почула.
— Я поговорю і повернуся, — кажучи бачу, як вона знітилася. — Я повернуся, Софіє.
— Максим! Я з тобою говорю! — Надія не вгамовується.
Стримано всміхнувшись працівниці виходжу у коридор.
— Слухаю, — кажу, та не говорити б з нею взагалі.