Сьогодні тане сніг - Христина Лі Герман

    Максим

    — Максим Валентинович, добрий ранок! 

    Знімаючи на ходу пальто, киваю Марії. Це все, на що зараз спроможний. Я не спав всю ніч і вперше, за останні роки, запізнився і викликав таксі. В такому стані і після аварії боюся навіть дивитися на машину. 

    В думки вривається Софія і її "домівка". Я загладив все, вирішив проблему з собакою, але виявився не готовий до іншого. Вже тиждень повертаюся думками до дівчини. Мав би заспокоїтися, але ніяк не можу. 

    Не після того, що побачив у неї вдома.

    — Принесіть матеріали по проекту, — сухо наказую і йду до дверей, та Марія зупиняє.

    — Дзвонила пані Надія. Тричі. Просила вас передзвонити, щойно матимете змогу. 

    Скоро роковини.

    Стискаю дверну ручку до хрускоту і мовчки заходжу у кабінет. Кидаю пальто на диванчик, відтягую краватку і наливаю склянку води з кулера. Випивши, нарешті вмикаю мозок після задухи. 

    Треба подзвонити.

    Поки розбираю папери, гудки все лунають. Надія відповідає лише на другий дзвінок, і перше, що чую — дитячий плач. Цього і боявся. Її щастя. Воно і є прозаїчною причиною відсутності відпусток і хронічної втоми.

    — Вибач, Іванко все бавиться і ніяк спати не хоче. Зуби ріжуться. Не заспокоїти. Привіт, — її голос змінився за рік. Вже не тихий, а повний радості, коли говорить про їхнього сина. — Я дзвонила, щоб нагадати... 

    — Про роковини смерті нашої доньки, — словами подих рве, а голос ламає, як у немічного старого. Триматися. Все це всередині. Все там, де я його пришив до серця. — Я пам'ятаю, Надіє. 

    — Вибач, — її теж ламає. Тієї ж миті, як моя образа вдаряє по ній. Вона змогла пережити це, та не я. — Ти приїдеш? 

    — Ні, — кажу, а погляд реальність на друзки трощить. — Багато справ. 

    Приїхати, щоб побачити абсолютне щастя на кістках моєї дитини? Рвати себе, ламати заради Наді, щоб провини не почувала, що самий я? Досить з мене цього! Наївся, як боли, тому досить! Не дивитимусь, як жінка, з якою хотів старість зустріти носить на руках чужу дитину, посміхається і "живе" на поминках нашої? Це занадто. Бісова безодня, це так болить, що й не дихаю навіть зараз. Та їй плювати на біль мій. Вона хоче отримати сатисфакцію і відчуття, що не кинула мене, як немічного, що поруч, і ми — хто? Друзі? Яка вишукана іронія клятої долі. До біса таке. Я знищений відразою до себе, бо ненавиджу. Як же нанавиджу її нове щастя. Вона має на нього право, а я маю право на ненависть і злість. Це чесно. Кожен має і обирає власне право!

     Я благав народити ще раз, просив відпустити горе і жити зі мною далі. Не кидав, жив біля неї, жив у нашому горі і витягував нас, як міг.

    Марно. Кинули мене, а я відпустив.

    З іншим вийшло пережити. Зі мною — ні. Зі мною лише горе. Його я вартий. Щастя — ні.

    — Ти взагалі слухаєш мене? Макс... 

    Поглядом до годинника, а відповіддю зі сталлю, котрою нарешті крапку ставлю. Я теж живий, і маю бісові почуття. Маю, але вона їх ніколи не помічала. 

    — Я все сказав. Треба йти. Вибач. 

    Кидаю телефон на стіл, а встати з крісла несила. Тіло дерев'яне, втома абсолютна, а подих важкий і надто гарячий. Я на межі, і знаю це. Вже чотири роки балансую на межі втоми і реальності, яка не дає зійти з розуму. 

    Та реальність похитнулася вперше. Тоді. На дорозі і у пустих очах дівчини реальність струсонуло чи не вперше.

    У пустій квартирі Софії, серед тиші, яка вдарила відлунням кожного звуку. Проводжаючи дівчину чекав побачити рідних. До останнього не вірив у те, що абсолютно сама. Не міг повірити, що може жити сліпа людина серед пустки власного існування. 

    Живе. Серед пустки.

    В тій квартирі немає нічого. Мінімум меблів, мінімум предметів і абсолютна тиша. Я навіть власні кроки чув гучніше. 

    Все пусте, і лише собача миска повна.

    — Максим Валентинович, можна? 

    Жіночий голос виштовхує зі стін, в які потрапив так нахабно, і які ніяк не стерти з пам'яті. 

    — Так, заходь, Марія.

    Секретарка хутко розгортає папери і пускається пояснювати, що змінила в документах за моїм проханням. До наради залишається година, яку так і проводжу в роботі. 

    Ховаюся в ній, як у шкаралупу, щоб не здохнути.

    Проте забуваю, що здохнути не дасть Богдан. Хлопчина, розробник проекту, вихором вривається у кабінет без стуку і посміхається, як біс.

    — Я знайшов потрібний будинок. Все, як ви просили, — хутко розгортає теку. — Система ляже на нього, як вишенька на тортик, шеф. Дивіться, який простір між стінами, які конструкції. Цей будинок створений, щоб вмонтувати у нього нашу крихітку. 

    Вивчаючи креслення змушений погодитися. Будинок ідеальний для випробування системи. 

    Може це доля? Та дівчинка, для якої такий будинок став би не просто світом, а порятунком і очима? Яка вірогідність, що бісовий Всесвіт так і працює? Всю нараду думаю про це. Вперше відсторонений настільки, що спитай хоч хтось, де я, — навіть не почую. Я далеко. В просторій квартирі, де відлуння звуків — цілий світ для молодої жінки. 

    Сліпої...

    Її рухи тоді вразили, а спроби гостинності залишили слід надто глибоко. Десь там живе Сашка. Досі живе в мені дзвінким сміхом вранішнього: "Татко-о-о", і міцних дитячих обіймів. Вона тут, стискає ручками плечі, тисне вагою на груди. Я пам'ятаю свою дитину, як живу, наче шизофренік, якого шматують галюцинації. Навіть дотик крихітних пальчиків, їх вологий відбиток тепла на щоці, чи долоні, там, у домі Софії, піднявся спогадами, як жива істота. 

    Я пам'ятаю своє мертве щастя так само, як Софія відтворює свою реальність минулого через спогади, коли бачила.

    То я теж сліпий, чи ще ні?

    — Ми беремо цей будинок! — кажу і піднімаю погляд на весь проектний відділ.