Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Звичайно, останнє, що зараз хотілося після його візиту, це серйозної розмови. Тому глянувши в вікно та переконавшись що дійсно збирається гроза починаю хутко збиратися. Бо, по-перше, хочу встигнути добігти до метро, а по-друге, я навіть не збираюся виходити через головний хід. 

І як тільки збираю речі то виходжу вже знайомим мені маршрутом, через чорний вихід. 

Обережно визирнувши за двері нікого не бачу, здивувавшись що так легко вдалося відкараскатись від Тимофія, біжу до метро. Бо поспішати дійсно було слід, над головою вже гримів грім і мерехтіли блискавки. 

Та я навіть не встигаю зробити й пари кроків від будівлі офісу, як з неба спускається така сильна злива, що я, в секунду промокаю до трусів.

Трясця його. 

Відчуваючи, що мокрий одяг неприємно прилипає до тіла йду майже навпомацки, бо нічого не бачу крізь суцільну стіну дощу. Можливо все ж таки треба було зголоситися на те, щоб Тимофій підвіз, біс із нею з тією гордістю, кому вона взагалі допомагає у сучасному світі. Тим паче не з’їв би він мене. 

І як тільки ці думки хороводом проносяться у моїй голові, несподівано чую десь зовсім поряд різкий звук гальм. Та чітко бачу як вже знайомий мені позашляховик різко звернувши з дороги практично влітає на пішохідну доріжку та перегороджує мені шлях.

Я аж підскочила від несподіванки. 

В секунду з машини вилітає розлючений Тимофій, миттєво подолавши між нами відстань хапає мене на руки та всаджує в машину, на пасажирське сидіння. Передбачливо застебнувши на мені ремінь безпеки. Та я і не думала тікати, все ж таки у машині тепло і сухо. 

Коли чоловік сідає на місце водія бачу що він теж встиг промокнути до нитки. 

– Зовсім здуріла, — повернувши до мене грізне обличчя несподівано гаркає. – Не вистачало ще, щоб ти захворіла. 

Від несподіванки навіть в сидіння втискаюся.

 – Дивлюся, хапати та кидати мене у свою машину, вже увійшло в тебе у звичку, — уїдливо шиплю у відповідь, бо не знаходжу нічого кращого, щоб відповісти на його напад. 

– Ти диви, — на чуттєвих губах з'являється крива усмішка. – Значить, щось ти таки пам'ятаєш з того вечора, — задоволено хмикає. 

– Тільки це і пам'ятаю, — знітившись, розгублено відповідаю. Обіймаю себе руками за плечі, бо не дивлячись що сидіння було з підігрівом все одно відчуваю що змерзла. 

– Тоді решту, я зараз тобі нагадаю, — холодно карбує чоловік і різко зривається з місця. Мене миттю втискає в сидіння, і навіть на секунду кидає в жар, бо таким розлюченим я ще його не бачила. 

– Що ти маєш на увазі? - ледь не стукаючи зубами, злякано перепитую. 

– А що так не зрозуміло? - кидає на мене швидкоплинний погляд. – Ми їдемо до мене додому повертати тобі втрачені спогади. 

– Але я не хочу, — хрипко видихаю.

– Взагалі не хочеш мене? — трохи зменшивши швидкість Тимофій кидає на мене пронизливий погляд. – Тобто ти мене відшиваєш? - низько хрипить, та звернувши з дороги гальмує на узбіччі.

Його потемнілий погляд уважно ковзає по моєму тілу особливо зачіпаючись за ті місця де промокла сукня прилипла до моїх грудей.

Прослідкувавши за його поглядом миттєво спалахую, бо намокла тканина плаття все просвічує, а особливо стирчачи від холоду соски.

– Ой, — спробувала прикритися руками.

– Ось бачиш зайченя, ти не залишаєш мені вибору, – задоволено хрипить дивлячись на мою реакцію. – Сама того не розуміючи постійно мене зваблюєш.

– Я не навмисно, — чомусь роблю спробу виправдатися. – Воно саме. 

– Ти так і не відповіла на моє питання, — повністю розгорнувшись до мене, кладе свою руку на спинку мого сидіння, щоб зазирнути в очі.

– Я не буду відповідати на це питання, — підтиснувши губи вперто буркочу. 

– Тоді доведеться тебе катувати, — нахилившись до мене ближче, хрипко шепоче. 

Від усвідомлення того, що чоловік прямо зараз, почне втілювати свою загрозу в життя, мене кидає в пал, а внизу живота починає затягуватись жорстка пульсівна пружина.

Погляд мимоволі ковзає по гарному натренованому тілу, торкається чітко окреслених вилиць, пестить чуттєві напіввідкриті губи. Збуджуючи мене ще більше. 

Бог мій, я дійсно його хочу. І Тимофій це яскраво бачить по моїй реакції, як би я йому не намагалася втокмачити зворотне. 

Нервово засовавшись на сидінні, ніяково опускаю очі, бо вже неспромога витримувати його палкий погляд.

– Але спочатку я дам тобі суху одежу, — хмикнувши несподівано відсторонюється. – А то якось не по джентльменські катувати дівчину коли вона мокра і змерзла, — широко всміхається. – Тримай, переодягнися, — розгорнувшись назад, чоловік бере з заднього сидіння якийсь згорток, та кладе мені на коліна. 

– Що це? - здивовано вилуплюю очі на згорток. 

– Моя спортивна одежа, в якій я зазвичай займаюся, — невимушено повідомляє. – Та не хвилюйся вона чиста.

– Я не одягатиму твій одяг, – обурено відрізаю. 

– Чомусь я так і припускав, та поки ти не переодягнешся, ми не рушимо з місця. А я вже на грані від того, щоб самому не стягнути з тебе це мокре ганчір'я, — кажучи це Тім так на мене глянув, що я зрозуміла, сперечатися марно, бо дійсно сам роздягне. 

– Добре, але ти відвернешся, — ніяково проговорюю. 

– І не подумаю, чого я там не бачив, — задоволено пирхає. – Тим паче зайченя, моя машина мої правила. 

– Ну звісно, це ж я була в несвідомому стані й нічого не пам'ятаю, а ось ти якраз пам'ятаєш все, я в цьому не сумніваюся, — дивлюся на нього з-під лоба.

– Коли я займався з тобою коханням, я був впевнений що ти у свідомості та все розумієш, — відвернувшись холодно промовляє. – А ти так говориш ніби я тебе зґвалтував.

– Добре, я розумію що можливо перегнула палицю, — закусивши губу ніяково шепочу. – Бо, якщо чесно, дещо я все ж таки пам’ятаю, а саме те, що теж безтямно тебе хотіла, — нарешті зізнаюся. 

– А зараз? - присунувшись ближче, хрипить пропалюючи мене потемнілим поглядом.

– А зараз… мені холодно і я відчуваю себе ніяково, — опустивши очі бентежно шепочу.