Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Поки ніхто не бачить, я, чаклуючи над кавовим апаратом танцюю від душі відриваючись на повну. Вигинаюся, верчу стегнами намагаючись попадати в такт ритмічної музики, та не одразу відчуваю на своїй спині чийсь важкий погляд. 

Висмикнувши навушники й різко розвернувшись натикаюся на зелені очі, що горять люттю та несамовитим збудженням.

Темний, власною персоною стоїть у проході кухні, і дивиться на мене впритул. Через це маленька кімнатка здається ще менше і мені навіть стає трохи лячно. Чоловік ніби заповнює собою і своєю енергетикою, весь її простір.

– Тимофію? — застигши на місці, злякано видихаю. 

– Де ти була у вихідні, і чому твій телефон був вимкнений? Я тобі писав і дзвонив сотню разів! – холодно карбує пропалюючи мене поглядом.

Ого, невже це ревнощі? Я аж підстрибую, від його грізного голосу, ще ніколи не бачила його таким злим та грізним.

– Але я цього не знала? – тихо відповідаю намагаючись триматися від чоловіка як найдалі, бо зараз він мене лякає.

– Подивись у свій телефон, — чітко промовив та виходить з кімнати.

Тремтячими руками, відчуваючи себе  кошеням,  що нашкодило, відкриваю історію дзвінків і ахаю. Двадцять п'ять неприйнятих від Тимофія та три від Наташки. І це я ще кількість повідомлень не бачила.

Опустивши голову, повільно виходжу до приймальні, знаючи що Тимофій там на мене вже чекає. Бо навряд чи наша розмова на цьому закінчиться. 

Чоловік стоїть біля мого робочого місця, схрестивши на грудях руки й пронизує мене грізним поглядом.

– Так ти поясниш мені чому всі вихідні була недоступна? - хрипко промовляє. 

– Ні, не поясню, — вперто випалюю, замість того щоб сказати що випадково забула увімкнути телефон. – Бо це не твоя справа, — як можу холодно додаю. 

Бо це дійсно була не його справа. Це по-перше, а по-друге, якби я зізналася Темному що просто забула ввімкнути телефон, то довелося б розповідати навіщо взагалі його вимикала. А це вже точно зайве. 

Бо за той час що я знайома з цим чоловіком вже зрозуміла що в нього є невтомне бажання вирішувати за мене мої проблеми, та це неабияк бісить. Бо тільки я відкараскалася від нав’язливої опіки мами, як потрапила до пазурів Тимофія. 

З викликом дивлюся йому у вічі, чекаючи на скандал та готуючись захищатися. Але чоловік лише спокійно хмикає, на цей мій випад.

– Добре, не хочеш не кажи, все одно дізнаюся правду не від тебе так від когось іншого. І ще, збирайся, сьогодні відвезу тебе додому, бо назріває сильна злива, не хочу, щоб ти промокла до кісток, - відверто ковзає поглядом по моїй літній сукні. 

Та не очікуючи моєї відповіді під мій ошалілий погляд повільно розгортається та йде. 

– І це все? - сама не знаю чому, кидаю йому в спину.

Чоловік застигає на місці, та повільно повертається. На вустах грає крива усмішка. 

– Звісно що не все, — якось двозначно промовляє. – За десять хвилин, чекаю тебе біля головного входу, нам треба серйозно поговорити.