Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
— Загалом, ось так і захопили ми з Митрофаном ту вежу, — завершив я коротко розповідь про недавні пригоди, вводячи в курс Лиса та пана Лєшека. Ті з ландскнехтів, що трималися поруч, теж не пропустили жодного слова, тож можна було не сумніватися — і кількох годин не мине, як весь загін буде в курсі подій. А чого не дочули, у монашка перепитають. На що він цього разу має мою високу ласку…
— Якщо й далі так піде, ваша милість, — зітхнув з легкою заздрістю поляк, — у вас незабаром маєтків більше, ніж у Барбоса блох буде.
— Краще, як у Фрідріха Барбаросси, — пожартував я. — Хоча, якщо чесно, клопітно це, панове. Бо чим більше маєш добра, тим більше довкола бажаючих його в тебе відібрати. А захищати його не так весело, як здобувати.
Капітан найманців та його лейтенант багатозначно переглянулись і дружно кивнули. Така філософія була їм не тільки зрозуміла, а й сприйнята схвально. Це в старості, коли чоловік воліє сидіти на м'яких перинах, а не в сідлі жвавого скакуна, настає час перераховувати «зібрані камені». Зараз же ними всіма рухає не стільки бажання поживи, скільки гарячить кров азарт майбутньої сутички та аромат перемоги.
І це добре. Оскільки задумана мною справа так сильно віддавала авантюризмом, що я поки навіть озвучувати свої плани не наважувався. Відтягував до останнього моменту. Поки остаточно все не зважу і всоте не перевірю. Хоча б подумки...
Суть ідеї, яка несподівано виникла під враженням розповіді отця ігумена про пригоди брата Себастьяна, була простою як таблиця Піфагора. Але залежала від однієї дуже важливої умови, без якої ставала нездійсненною. А саме від секрету Веселкового Переходу. Точніше, чому портал уперто ігнорував мене, сприймаючи як неживу матерію? І мені здавалося, що я знайшов відповідь. Тепер треба добратися до нього і перевірити. Якщо спрацює — захоплення замку Розіттен пройде, може, і не як по маслу, але набагато простіше і менш кровопролитно, ніж звичайний штурм.
Так що справа за малим — уникнути княжої погоні і вичерпати воду з підвалу.
Хвала Всевишньому, підсобив. У замітанні слідів.
І милі від монастиря не від'їхали, як небо почало темніти, повітря ніби згусло і виразно запахло грозою. А ще за кілька хвилин бабахнуло так, що аж у вухах задзвеніло. Коні почали хропіти, упиратися, присідати на задні ноги. Так що вершникам насилу вдавалося вгамувати їх. Та й то здебільшого довелося спішитися. А як садонуло вдруге, то сідла покинули і найвправніші.
З північного заходу верхом налетів холодний вітер, пірнув униз, ударив, як хвиля об набережну, і розсипався, затанцював навколо дрібними вихорами.
Воїни квапливо натягували плащі чи накидали попони. Шкіряним курткам все одно, не розлізуться, але весь метал довго потім сушити, чистити і змащувати доведеться. Та й взагалі, мокнути під зливою не найприємніше заняття.
Здавалося, ще мить і небесні хляби не просто розкриються, а обрушаться вниз нестримною лавиною.
І злива ринула... Тепла, наче парне молоко. Начебто святі на небесах вирішили, що достатньо буде вимочити людей до нитки, а крижана купіль уже зайві пустощі.
— Під щасливою зіркою ви народилися, ваша милість… — пробурмотів тихенько Митрофан, обравши сховком край ведмежої шкіри з моїх плечей. А я не шкодував. Не цукровий, не розтану. — Тепер нікому слідів не знайти. Навіть із собаками…
Це точно. Небеса до нас благоволили. Не пошкодували дощу… Витиснули хмари насухо. Десятку поливальних машин такого не втяти. Усе змили. Добре хоч земля під ногами залишилася.
На щастя, літні грози короткі. Ось і ця пронеслася так само швидко, як наскочила. Немов із чану воду вивернули. Шарах, хлюп — і тиша… Усі мокрі, злі, але нарікати нема на кого. Натомість мошкара зникла. І дихати легше.
А ще я думав про те, що коли нарешті поверну собі людську подобу, а не прикриюсь черговою личиною, то насамперед навчуся верховій їзді. Набридло, чесно кажучи, пішою ходою пересуватися. Та й не солідно якось. Сеньйор я, чи погуляти вийшов?
Але це все потім, а зараз моя хода на швидкість пересування загону не впливає. І ще один плюс — цього разу Митрофан їде не на мені, а за спиною в одного з кнехтів.
Знайоме болото зберігало ліниву безтурботність. Та й що йому до нашої швидкоплинної метушні, коли на дні тисячоліття минають, поки там торф чи рудні поклади утворюються?
— Чудове місце… — схвалив уголос Лис, озираючись. — Якщо буде потреба заховатися, то я навіть уявити собі кращого місце не беруся. Тільки з кіньми зле. Тут їх не прогодувати. Та й шуму від табуна забагато. Хіба що ти якусь потайну галявину знаєш неподалік?
— Коней у замок Шварцрегена відправимо. Нам вони найближчим часом не знадобляться. Сам вирішуй, кого послати. І ще — пам'ятаю у твоїй роті браконьєри були?
— Є парочка, — посміхнувся Лис, перезираючись із паном Пшеновицьким. — Куди без них.
— Відправляй на полювання. Усіх. Полиці у вежі не порожні, але як знати: коли вдасться їх поповнити наступного разу.
— Усіх? — перепитав капітан. — Степане, ти казав, справа є. А в нас і так не надто багато добрих бійців…
— Так. Але, перш ніж мечами дзвеніти, нам тут доведеться кілька днів водоносами попрацювати. Тож час терпить. А надто багато народу тільки зайву метушню та штовханину створювати буде.
