Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Рекс… — ледве чутно пробурмотів пан Пшеновицький. Напевно, єдиний із присутніх, хто знав латину. У тому сенсі, що був навчений грамоти. Вуса його при цьому настовбурчилися, як наелектризовані. — Четвертий...

Ну так, приблизно на це я і розраховував, коли показував татуювання покійному барону. Простолюдини навряд чи позначають своїх чад таємним тавром. А «рексом» мене оголосять чи якимось іншим «сером», уже не суть.

— Митрію, — я притягнув до себе ченця. — Май на увазі, тебе мої слова теж стосуються.

— Даремно ви так, ваша милість, — начебто навіть образився хлопець. — Та хіба ж батько ігумен приходив би вас особисто розпитувати, якби я йому все розповів? А я навіть на сповіді сказав, що це не моя таємниця. А ви…

— Тихо, тихо. Я ж не ображаюся. Знаю, що ти вірний товариш. Просто нагадую. Щоб уникнути.

Почекавши кілька секунд, я знову одягнувся і першим порушив тишу.

— Ну що, Лисе? Переконався? Штани, сподіваюся, знімати не треба?

Негучний смішок, що вітерцем прокотився загоном, злегка розрядив надто урочисту обстановку, заодно ставши відповіддю. А командир найманців, хмурячись, щоб приховати недостойне його посади збентеження, пробурчав:

— Обережність не зашкодить. Краще зайвий раз доторкнутися, ніж зосліпу у вовчу яму втрапити.

— Згодний, капітане. Я ж недаремно апостола Фому згадав. Мертві герої добрі для пісень, а для перемог потрібні живі воїни. До речі, про перемоги. Є в мене один цікавий задум. І я якраз підшукую добровольців.

— Добровольців? — здивовано перепитав Фрідріх. — Ваша світлосте... Пане бароне... Е-е-е... Степане... Про що ти говориш? А контракт?

— Я ж підписував його від імені господаря замку Шварцреген. І тепер, коли з'явився справжній фон…

— Нічого не змінилося, — перебив Ліс. — Мабуть, ти не уважно читав контракт?

Взагалі капітан має слушність. Угоду складав Круглій, — і я, повністю довіряючи знанням та кмітливості купця, підмахнув пергамент, пробігши поглядом лише «шапку». Але ж не признаватись у цьому перед строєм. Нетяму ніде не шанують. Так що робимо морду цеглою, як і належить сіятельству, і чекаємо на продовження.

— Компанія уклала контракт із тобою особисто, — продовжив Ліс. — А хто ваша милість сьогодні: барон, маркграф чи герцог — не має значення. Договір дійсний доти, доки наймач здатний оплачувати наші мечі. І рота піде за тобою хоч у родовий маєток, хоч у вигнання.

Фрідріх перевів подих і закінчив:

— Тільки у двох випадках ландскнехти можуть відмовитися виконувати наказ: якщо їм буде наказано битися один з одним або вбивати католицьких священнослужителів та руйнувати костели. Решта — проблеми наймача. Тож забудь про добровольців, а просто наказуй.

Я уважно дивився на ландскнехтів, але жоден не відвів погляду. Схоже, цим хлопцям і справді було байдуже, кого і за що бити. Дзвеніли б тільки монети в гаманці. Гм, а чим вони тоді кращі за лісових братів, ватаги яких я значно прорідив за останні дні? Тим, що не самі обирають ціль? Сумнівна перевага. Але мені не до філософських вишукувань. Буття визначає свідомість. А нині таке буття, що вибирати нема з чого. Або тебе поб'ють, або ти вдариш першим, з метою превентивного захисту.

У будь-якому разі, особиста гвардія ще нікому не завадила. Зрештою, той же король французький міг дозволити собі охорону із шотландських стрільців. І нічого — найманці несли службу нічим не гірше за своїх. А іноді й краще. Бо це була чужа країна і вони не лізли в політику. Розбрід і хитання почалися потім, коли дворяни відтіснили чужинців. Що, зрештою, призвело до повалення монархії, Паризької комуни та інших радощів революційних зворушень. Мені подібний сценарій поки не загрожує — рилом не вийшов, але загін готових на все шибеників, ні за якого розкладу зайвим не стане.

Тим більше що оплата послуг ландскнехтів лягає на моїх супротивників. Нині, наприклад, аванс вони отримали із засіків замку покійного лже-барона фон Шварцрегена, а решту оплати їм припас брат Альбрехт. З тих грошей, які він приготував для розбійників.

— Тут усі, хто в ділі?

— Ні, — капітан підтягнувся, ніби наголошуючи, що довірчі бесіди закінчилися і зараз він командир загону, а я вождь, великий керманич і ідейний натхненник. — Лише ветерани. З тих, хто ходив із нами до Чистої Поляни. А загальна кількість компанії на вчорашній день шістдесят три меча. Здебільшого новобранці. Ними займаються десятники. Сотник Носач також обіцяв допомогти. Так що тижнів за два, можна буде і в бою їх перевірити.

— Ветерани це добре…

Капітан мочав, чекав наказів.

— Гаразд, Лисе. Збирайтеся. Усе поясню, коли прийдемо на місце. З припасами як? Вистачить своїх чи в монастирі прикупити?

— Виступали без нічого, — розвів руками Лис. — До довгого походу не готувались. Думали, тільки зустріти вас та в замок супроводити.

— Зрозуміло. Погано. Та нічого. Зараз загляну до ігумена, він усе-таки мені дещо зобов'язаний. Може, не відмовить у такій дрібниці.

Капітан чемно вклонився, мовляв, хто б сумнівався. Але не йшов, ніби чекав від мене ще якихось важливих слів. Схоже, щось я змарнував…

«Думай швидше, валянок. Проколотись легко, а відновити реноме набагато важче буде. От, диявол! Ну, як можна бути таким бовдуром?»