Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
Як з’ясувалося, у гостинності монастирська братія особливо не старалася, і мене розмістили на відпочинок у прибрамницькій. Ну чи в чомусь схожому. Будиночок цей стояв окремо від інших будівель, приліпившись до зовнішньої стіни, неподалік головних воріт. Ну правильно. Я б і сам не став волочити такий тягар кудись ще. Поки не бачив тут на чому б зважитися, але підозрюю, що в мені всі два з половиною, а то й три центнери. З написом «не кантувати». От і не стали... Затягли куди ближче і все. Спи спокійно дорогий гість.
До речі, я таки добряче поспав. Сонце вже над зубцями монастирських стін показалося. Отже, година дев’ята, а то й десята за середньоєвропейським. Дивно, що я півнів не чув. Чи їх при монастирях не тримають? Та ну… Обитель же не милостинею живе. Тут у них і пташник, і хлів, і все інше натуральне господарство в повному обсязі. Митрофан же розповідав.
— Митрію, чому півні не співали?
— Ще й як співали, ваша милість? — посміхнувся той. — Як недорізані кукурікали. Це сон у вас такий міцний.
Назустріч діловито пройшли четверо ченців. Порівнявшись із нами, брати шанобливо вклонилися. Довелося і мені шию нагнути. До речі, непогано б розім'яти м'язи, бо зовсім задерев’янів на монастирських перинах... Зі стружки вони їх роблять, не інакше. Тільки дерев'яної, а не поліпропіленової.
О, стулки воріт зачинені, і ніхто не поспішає відсувати засув. Самообслуговування чи стороннім вихід заборонено?
— Нам сюди, — чернець показав непомітну хвіртку збоку. — Ворота тільки у святкові дні, та з особливої нагоди відчиняють. Трохи вузько буде, але ви бочком, бочком.
Попри побоювання монашка мені досить легко вдалося протиснутися в цю «лазівку» і вийти назовні. Ф-фу ти. Як все ж таки тисне на психіку вся ця фортифікація. Інша річ — простір ... Не дивно, що монголи, завоювавши місто, розташовувалися зовні.
Я прислухався до своїх думок і посміхнувся. Чи давно ти, брате Степане, жив у кам'яних джунглях і ні крапельки з цього приводу не напружувався? Навпаки навіть. Всі негаразди і пригоди почалися саме після пріснопам’ятної вилазки на природу. У пошуках взаємності…
Спершу мою увагу привернув шум і рух ліворуч, але це виявилася отара острижених, як пуделі, овець, яких гнали на випас двоє послушників. Пара великих кудлатих псів носилася навколо, не даючи вівцям розбрестись, збиваючи їх у щільну купу.
Провівши співчутливим поглядом голих овечок, ранок видався не найтеплішим, я глянув праворуч. Там, метрів за п'ятдесят, біля узбіччя, розташувавшись на невеликому лужку розміром з баскетбольний майданчик, спали покотом або сиділи біля вогнища кілька десятків озброєних чоловіків. І більшість із них справді здалася мені знайомою. Імен не пригадаю, а обличчя бачив. Втім, ім'я он того — рудовусого, мені відомо. І рудого, поряд з ним, теж!
Оце сюрприз! Як же я помилився, очікуючи побачити Чічку! Не врахував, що навряд чи всій святій братії разом узятій вдалося б зупинити навіжену дівчину, намисли вона проникнути всередину. Та й закони гостинності в обителі не настільки жорсткі до мандрівників, навіть жіночої статі. Усе виявилося набагато простіше: ігумен не дозволив увійти до православного монастиря іновірцям. Тобто — католикам.
І зараз, здивовано розглядаючи велетня, що з'явився з воріт монастиря, мені назустріч рушив капітан ландскнехтів Фрідріх Рудий Лис і один з його нових лейтенантів — мій давній знайомець пан Лєшек Пшеновицький.
Життя повне несподіванок. Будь-кого міг чекати, але цю парочку в останню чергу. До речі, обличчя їхні мали такі забавні вирази, що я не стримався від глузування.
— Чого вилупилися, дітлахи? По-справжньому великого мужика не бачили раніше? Гаразд, підходьте ближче. Я не кусаюся… Можете навіть доторкнутися… доки дотягнетесь.
Лис мотнув головою і перезирнувся з поляком.
— Ваша світлість, чи це ви?
— А є сумніви, Лисе?
Капітан знизав плечима. На той час прокинулися і підтяглися інші ландскнехти, стовпившись за спинами командирів. Безумовно, всі були здивовані, проте трималися впевнено, як і належить загартованим бійцям. Командир не біжить, отже, небезпека не така велика, як здається.
— Однак ви непогано підросли за кілька днів, що ми не бачилися. Гонець казав, але... Якщо чесно, то окрім шкіри білого ведмедя, нічого спільного з тим хлопцем, з яким мені доводилося водити знайомство... і навіть зійтись на кулаках. — Фрідріх демонстративно глянув на мої руки. — Не впевнений, що зараз у мене могло б виникнути таке дивне бажання. Та й Лєшек, гадаю, теж не поліз би в коло.
Пан Пшеновицький тільки хмикнув і доторкнувся до носа. У тій бійці, що він затіяв у Гаті, звинувативши мене в боягузтві, а Озара обізвавши брехуном, я трохи пом'яв задиристого ляха. Лише трохи. Але для знайомства вистачило.
— Скажу більше, — Лис дивився мені в очі, підкреслюючи прямоту і серйозність слів, що промовляються. — Я починаю розуміти, звідки взялися пересуди про Людожера. І здогадуюсь: кого так завзято шукає князь Білозерський.
Так, з Вітовтом не дуже добре вийшло. І нікому не поясниш, що це випадковість, непорозуміння. Вбивство завжди вбивство. Тим більше коли на тобі кров княжого сина. А ще гірше, що тепер дізнавачі князя отримають слід, що так давно розшукують. І, раніше чи пізніше, таки заявляться по мою душу.
