Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Що ж він так? Невже не розумів, що хрестоносцям не можна вірити?

— Знав, ваша милість. Та тільки дочку більше за життя любив. Ось і пішов на вірну смерть, ведений примарою надії.

«Юранд… Юранд… Знайоме ім'я. Десь я чув його, як і всю цю історію. Точніше, якщо згадати, що я не місцевий, — читав чи фільм дивився... Точно! «Хрестоносці»! А це означає, що Сенкевич опирався на реальні факти і зараз ми напередодні Грюнвальдської битви! Плюс-мінус рік»

— Чув я про це лиходійство. Тільки, здається, Юранда полонили в Мальборку. Або як німці називають свою фортецю — Марієнбурзі.

— Так, ваша милість.

— Отже, брат Себастьян теж із тих місць? Що ж він із такої далечини до вас прибився? Невже інших монастирів ближче не знайшлося?

Митрофан заперечливо похитав головою.

— Ні, він із Янополя. А напав на них загін із Розіттен.

«Ще одна знайома назва. Тільки вже не з книжок. Здається, про цей замок брат Альбрехт згадував. Чи не його рук справа? Схоже, пану храмовнику не вперше займатися викраденням дівчат. Мабуть, даремно я помилував його. Кінчати треба було фріца, а не антимонії розводити. Втім, коли святі дізнавачі до нього дістануться, навряд чи тевтонець зрадіє моєму милосердю... А ще в історії Митрофана усе якось надто навмисне. Для мильної опери зійде, щоб сльозу з глядачів видавити, — а у житті просто так нічого не робиться».

Я потер чоло і задумливо промовив:

— Вибач, братику: але або тобі самому вся правда невідома, або ти мені не все кажеш. Не схоже це на німчуру. Якщо кнехти на дівчат полювали і для цього все весілля вирубали — навіщо їм нареченого милувати? Ні, вони йому навмисне життя залишили! Щоб страждав і мучився: розуміючи, яка доля нареченій уготована. Отже — то була помста. Але чия й за що?

— Ти вірно розсудив, сину мій… — у келію зайшов батько ігумен. — Саме так. Це справді помста.

Митрофан шанобливо підхопився, звільняючи єдиний стілець. Я теж почав підніматися. Вчили ж: старим скрізь шана.

Ігумен махнув рукою, жестом повертаючи нас назад, а сам присів поруч зі мною на край лежанки.

— Брат Себастьян хоч і ненароком, але дуже образив комтура замку Розіттен Конрада фон Рітца. Коли той привозив до нього потай свою дружину.

— Дружину? — не втримався я від здивованого вигуку. — А мені здавалося, що лицарі, вступаючи до Ордену, дають обітницю безшлюбності?

— Тому й привозив таємно. Конрад, перш ніж стати хрестоносцем, вже був одружений. Але приховував дружину від орденських братів. Видаючи її за вдову загиблого друга. Якій він нібито допомагає. Оскільки розраховував отримати у Пруссії чи Жмуді багатий наділ, щоб залишити спадкоємцям. Ось тільки з продовженням роду у фогта не склалося.

— І через це вбити стільки людей? — обурився я. — Міг би собі й далі темнити. Або дружину поміняти…

Ігумен на мить стомлено заплющив очі. Почекав, поки я буду готовий слухати, і тихо продовжив.

— Втішно визнати, сину мій, що ти не дурний. Але говориш швидше, ніж думаєш. Замість того, щоб вигукувати, задай це питання собі подумки. І отримаєш відповідь.

«Ось так… Чогось я й справді туплю. Адже тоді будь-хто зрозуміє, що у лицаря вуса в сметані. Інакше з якого дива його б турбувало безпліддя чужої жінки? Тим більше, вдови»

— Комтур привозив дружину до брата Себастьяна лікувати від безпліддя. І тут ніяких таємниць, як ти розумієш, залишатися не могло, — підтвердив здогад ігумен.

Я промовчав. Хоча на язиці так і крутилося питання. Чи дозволяла церква таке втручання в промисел божий? А то, пам'ятаю, навіть у моєму столітті на аборти та розлучення, католицький світ поглядав дуже скоса.

— Тоді брат Себастьян і образив Конрада. Сказавши, що причина безпліддя не в жінці. За молодістю років не вистачило розуму збагнути, що чоловікові не можна таке говорити у вічі. До того ж лицар, розумів, що приховавши від братів свій шлюб, він збрехав не лише їм, а й самому Господу. І Всевишній справді міг покарати клятвопорушника безпліддям.

Отець настоятель зітхнув.

— Образа чоловіка помножилася страхом викриття храмовника і вилилася в помсту. Викравши наречену та її подружок, як мені здається, фогт тому й залишив брата Себастьяна живим, що пообіцяв повернути всіх чотирьох через рік зі своїми байстрюками на руках.

— Святий отче, я щось не зрозумію. Якщо брат Себастьян зумів усе пояснити вам, чому ніхто нічого не робить? Невже не можна на німця управу знайти?

Ігумен подивився з осудом.

— Не поспішай з висновками, сину мій. Йому не змогли допомогти — так буде вірніше. Брат Себастьян пішов не до мене, а в ратушу. Одразу після нападу. І чолобитну князеві написав. Того ж дня півсотня з малої дружини під стінами Розіттен стояла. Вимагаючи у комтура видачі дівчат.

— І що?

— Лицар Конрад фон Рітц сам вийшов до них. Відчинив ворота і ім'ям Діви Марії присягнув, що в його замку немає жодних полонених дівчат. Тим більше, викрадених із весілля. А для того хто вважає його брехуном і — вхід вільний. Можуть на власні очі переконатися.