Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Знаючи зі слів пустельника Феофана, що день нині пісний, я очікував отримати в кращому разі ще одну миску каші чи кулішу. Але, мабуть, святі отці врахували підвищене навантаження, і крім хліба на столі на мене чекала парочка величезних смажених рибин. Я навіть не знав, що коропи можуть бути такими великими та тлустими.

Одним словом, як я не намагався, не налягав на їжу, а доїсти її не зміг. Заснув раніше. Прямо за столом. У найкращих традиціях національного бенкету. Останнє що пам'ятаю, прямо перед обличчям широко роззявлений рот рибини. А коли розплющив очі вдруге, то побачив поруч… у сенсі на табуреті біля мого ложа — дрімаючого Митрофана.

— Солдат спить, служба йде? — поцікавився я пошепки.

Монашок стрепенувся, глянув на мене і радісно посміхнувся.

  — Ох і мастак ж ви поспати, ваша милість.

Он як? Я подивився у вузьке, як бійниця вікно, намагаючись зрозуміти який на дворі час доби, але крізь каламутне слюдяне скло вдалося зрозуміти тільки одне — зараз не ніч. А коли я трапезувати закінчив, теж ще видно було. Так в чому проблема? Нормальна післяобідня дрімота.

— Довго, кажеш?

— А то. Добу майже… Я зараз! — хлопець схопився і вибіг геть. Дивна реакція на пробудження друга. А мені що накажете робити: вставати чи ще можна повалятися?

Я солодко потягся і повернувся на бік. Лежанка натужно заскрипіла, але витримала. Звикла, мабуть. Та й я нікуди не рвуся. Зробив діло — лежи сміло. Тим більше, що термінових справ начебто немає, якщо мені дозволили спати і не будили. То чого метушитися поперед батька в пекло? Потрібний буду — самі покличуть.

О, накаркав. Здається, вже йдуть.

Двері тихенько заскрипіли і впустили в келію, всупереч моєму очікуванню, не Митрофана, і навіть не отця ігумена, а зовсім незнайомого ченця. Втім, з чого б то настоятелю самому бігати до відвідувачів? Не той ранг.

Монах підійшов до мене, мовчки присів на край лежанки і жестом показав спочатку на свої очі, а потім на мої. Як би питаючи дозволу подивитися. Ескулап тутешній чи що? Чи не той самий брат Себастьян, до якого пораненого гінця було наказано віднести? До речі, примітна деталь: чернець зовсім сивий, як молоком облитий, а очі молоді. Навіть «гусячих лапок» довкола них немає. Натомість чоло не просто поцятковане зморшками — порізане, як рілля плугом. А ще, біля мочки лівого вуха дуже примітна родимка.

— Можете робити все, що вважаєте за потрібне, брате Себастьяне, — я змалював легку усмішку, помітивши, як по обличчю ченця промайнуло здивування. — За однієї умови: нічого зайвого відрізати не будете. Домовились?

Лікар жарту не підтримав. Навпаки, спохмурнів ще більше. Чимось моя репліка його зачепила. Недоречною видалася? Чи нерозумною?.. Типу, мовчіть, хворий — лікарю видніше. Сказав у морг, отже, у морг.

Монах провів хоч і побіжний, але, як мені здалося, дуже прискіпливий огляд. Принаймні для себе він щось важливе зрозумів. Оскільки багатозначно покивав, знизав плечима і, як і раніше, не промовивши жодного слова, пішов.

— Ти не зрозумів, що це було? — глянув я на Митрофана. — Дякую, зуби перераховувати не став. А то я вже конем себе відчув. Котрого циган оглядає на ярмарку.

— Що ви, ваша милість, як можна?.. — махнув руками той. — Брат Себастьян знатний цілитель. Він нещодавно до монастиря прийшов. А раніше до нього на одужання навіть бояри та князі приїжджали. І домочадців возили. Отже, можете не хвилюватися, ви цілком здорові.

— Наче я в цьому сумнівався. А мовчить увесь час від того, що медичні таємниці видати побоюється? Чи обітницю прийняв?

— Грішно сміятися з каліки… — не підтримав мого жарту Митрофан і похмуро додав. — Хрестоносці язик йому вирвали.

Недобре вийшло. То ж то медикус так посуворів, коли я ляпнув про відрізання зайвого.

— Не знав, — промимрив я, підводячись з лежанки. Адже не вмираю. Отже, валятися немає сенсу. Особливо якщо твій співрозмовник сидить. — Треба буде вибачитись. Митрофане, попити нічого не знайдеться? А то в горлі, як у пустелі Аравійській...

У роті, чи то від пересипу, чи то від дурних слів, і справді присмак такий, ніби там цілий табун коней ночував.

— До речі, лікар ваш сивий, як лунь, а очі й руки зовсім ще не старого чоловіка. Я б нізащо не дав йому навіть тридцяти.

— Брат Себастьян справді молодий, — кивнув Митрофан, простягаючи мені глечик. — А посивів лікар того страшного дня, коли хрестоносці напали на його весільний потяг. Коли вони поверталися із церкви після вінчання. Усіх гостей та родичів порубали, наречену та ще кількох дівчат німці забрали з собою, а його чомусь залишили живими. Вирвавши язика, щоб він не зміг нікому розповісти про те, що сталося.

— А як же розповів? — зауважив я нестиковку.

Митрофан зітхнув і заперечливо похитав головою.

— Мабуть, німці не знали, що брат Себастьян лікар і грамоті вчений. Бо тоді інакше обійшлися б з ним, принаймні як з Юрандом зі Спихова. Коли заманили лицаря до себе, пообіцявши повернути викрадену дочку. А потім, як водиться за ними, обдурили. І Дануську не повернули, і його самого покалічили. Випалили очі. Відрізали язик і відрубали кисть правої руки. Пропав славний лицар, даремно.