Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Ще раз демонстративно осяявши себе хресним знаменням, — мовляв, даремно ви, братці-слов'яни, все це затіяли: ми з вами однієї крові, тобто віри, — я, про всяк випадок заплющив очі і плюхнувся у водойму…

Мати! Мати! Мати!

Здається я навіть закричав щось нецензурне. На щастя, нечленороздільно, а то хто знає, яку покуту на мене за осквернення святого місця могли накласти.

Спершу здалося, що я таки звалився в окріп. Потім — що на мене накинулася хмара піраній, що зголодніли, або їжачків, що збожеволіли. І тільки потім зрозумів: вода в запруді була крижана. Немов не зі звичайного джерела набиралася, а стікала прямо з льодовика. Причому, у вигляді суміші з льодом, що не розтанув. У співвідношенні один до одного. Або на крайній випадок — це джерело пробивалося на поверхню звідкись з області вічної мерзлоти.

Так що назад на берег я вистрибнув чи не швидше, ніж пірнув. Благо водойма була неглибока, мені до пояса, а дно тверде, кам'янисте. Ченці поставилися до такого квапливого обмивання з розумінням і назад заштовхувати не стали. Тільки посміхалися у вуса та бороди.

— Жартівники, трясця… — буркнув, озираючись за одягом. Але його й слід охолов, як за залишеною без нагляду нареченою на весіллі. А замість неї один із братів простягав мені простору хламиду. Тобто — велике простирадло зведене в ранг одягу.

І на тому спасибі. Мені, за нинішніх габаритів, соромитися нічого, але все-таки тут не бордель і навіть не лазня.

— З одягом робіть що хочете, — попередив про всяк випадок. — А шкуру ведмедя не чіпайте. Ображуся... Вона мені дорога як пам'ять про рідну домівку.

«До речі, не забути б, попросити ігумена: коли пошлють експедицію на пошуки ковчежця, щоб і палицю мою заразом прихопили. Звик, знаєте… Своє.»

Жаль було розлучатися з улюбленою зброєю і єдиною річчю з минулого життя, але до пояса її не причепиш. А оснастити мене зайвою парою рук Творець не перейнявся.

Втім, як би я не бурчав і не обурювався, мушу визнати — купель справила неймовірно підбадьорювальну дію. Не те, щоб я більше не хотів спати, сон, як і раніше, маячив за спиною, але тепер я точно знав, що не засну за столом, а цілком встигну насолодитися трапезою. Нехай навіть пісною, головне — щедрою.

«Шарик, ти що більше любиш? Сосиски чи котлети?» «А всього побільше ...»