Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
Головатий виявився хлопець, кмітливий. Ліг на спину, затяг на себе пораненого, обвив його руками та ногами — от і готовий транспортний засіб. Знай тягни та посвистуй. Чим я, власне, і зайнявся.
Килим з переплетених кореневищ, що вкривав трясовину, небезпечно прогинався під здвоєною вагою, але тримав. Обурені кікімори, розуміючи, що і ця жертва від них втече, з голодним прицмокуванням обпльовували людей фонтанчиками смердючого болота, але на поверхню не показувалися і жодних підступів не вчиняли. Чому, мабуть, сприяло голосне читання молитви, якою Митрофан підбадьорював себе і пораненого, під невгамовне стрекотіння сороки. Хитра птаха, надавши нам допомогу в пошуках, тепер сварливо вимагала оплати, примостившись десь у мене за спиною.
«Ох нелегка це робота, з болота тягти бегемота», — з тихим смішком сплив у пам'яті вичитаний у дитинстві рядок. Зі смішком, бо я навіть не відчував ваги на іншому кінці мотузки, а тягнув повільно й акуратно лише з побоювання порвати її. Навіть навколішки встав, щоб кут зменшити.
Ні, що не кажіть — таки добре бути суперменом. Стільки можливостей відкривається, що голова кругом іде. Жодний супостат не страшний. Все тобі під силу. Єдино, на особистому фронті, тобто з облаштуванням сімейного життя проблеми... Напевно, саме з цієї причини, всі герої намагаються приховують свої вміння від звичайних людей.
Щоб не заздрили.
Сорока тим часом затараторила ще голосніше. Навіть подруг на допомогу покликала. Справедливо. Тільки не маю нічого для тебе. Тож вибач. Іншим разом порахуємося…
— Хальт! Хенде хох!
Фраза, до мозолів у вухах, заїжджена сотнями фільмів про війну, прозвучала так несподівано і недоречно, що я навіть не відразу зрозумів, що звертаються до мене. А коли зрозумів, здивовано обернувся, подивитися на жартівника.
На жаль, ніхто й не думав жартувати. Уздовж ялинника, як духи, що матеріалізувалися зі старого, затертого гобелена, стояли озброєні люди. Десяток або більше, не рахував. Основна маса в кольчугах поверх строкатих камзолів, дехто в мішкуватих піхотних бригантинах, на головах шоломи різного фасону, але всі залізні. Більшість тримає руки на руків’ях коротких мечів. Пара навіть войовничо оголила зброю. На лівому фланзі — троє арбалетників. Зброя зведена, але вістря стріл поки що дивляться вниз. Ну правильно, важить самостріл неабияк, напередсебе довго не потримаєш. А підняти і натиснути спуск секундне діло.
Попереду строю, поважно підбочившись, насмішкувато скалиться молодий воїн. У неповному обладунку, тобто одній кірасі з ламінарною спідницею. Судячи з багатства оздоблення, не лицар. Швидше за все, сержант. На чолі загону, він почував себе настільки безтурботно, що тримав «собачий» басинет* (*тип шолома) у руці, дозволяючи довгому, іржавого відтінку волоссю вільно падати на білий плащ, що вкривав плечі. З чорним хрестом, на полотні.
Храмовник!
Як ви не вчасно намалювалися, хлопці. Не можна мені відволікатися. Поки мотузок натягнутий, вага тіл і на нього розподіляється, а відпущу — хитка рівновага може порушитися і над моїми друзями тільки булькне. Ех, була не була, може витримає...
— Schauen Sie, Jungs. Wir fingen Fischer!* [*нім., — Дивіться, хлопці. Ми рибалку впіймали!] — усміхнувся німець. Інші зареготали.
Ну, смійтеся, смійтеся. Мені багато часу не треба, ще дві-три хвилини, а там разом і повеселимося, і порегочимо.
— Ком… — мабуть, командиру тевтонців набридло чекати і голос його посуворішав. — Ком!
— Я, я… — довелося витягти назовні всі свої знання німецької. — Ніхт шисен. Іх бін… — тут я згадав одну дуже популярну пісеньку і як міг ритмічніше заспівав. — Айн, цвай — поліцай. Драй, фір — офіцир ...
Вразило. На кілька секунд запала така тиша, що було чути, як сопить болото, під повзучою по ньому волокушою з монашка, навантаженого пораненим. Ще кілька метрів до більш-менш твердого ґрунту і можна буде відволіктися на хрестоносців.
— Ком цу мір, швайн!
Значить, не сподобався мій вокал. Ну що вдієш? На смак та колір…
— Шнель!
Блін, та що ж таке? По потребі відійти не можна, щоб на засідку не напоротися. То розбійники, то ці з хрестами на броні. І до чого знахабніли, ворожі морди: навіть мої габарити їх не вражають. Ну, тримайте мене семеро. Буде вам зараз і швайн, і шіссен, і шайсен до купи.
Скуфійка на голові Митрофана якраз заповзла на берег, і я, потягнувши востаннє, з полегшенням відпустив мотузку. Не маленький, далі сам упорається.
— Банзай!
Бойовий клич японських самураїв вирвався якось сам собою. Напевно, тому що я уявлення не мав з яким криком ідуть у бій китайські воїни. Втім, яка різниця, що кричати? Головне — підібрати правильну інтонацію. Щоб до п'ят пройняло. І поки хрестоносці проникалися, я підхопився і кинувся до них. Добре, що відстань була невелика. Вистачило рівно п'яти стрибків.
Раз! Німці широко розплющують очі, оцінивши реальні габарити противника. Два! Сержант відкриває рот і простягає в мій бік праву руку, лівою квапливо намагаючись насунути шолом. Три! Стрілки скидають арбалети, квапливо вицілюючи мене на мушку. Чотири! Опиняюсь перед командиром і, не давши юнакові витягти меча, штовхаю у бік арбалетників.
Добре пішов, кучно. Усіх завалив. Та й сам, судячи з того, що не поспішає вставати, трохи забився головою. А нічого техніку безпеки та форму одягу порушувати. Був би в шоломі, може, й обійшлося б… Біле полотнище з чорним хрестом мальовничо вкриває його, як прапор труну мертвого героя. О, смикнувся убогий. Живий, значить. Ну, нічого — це легко справити...
