Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Тиша…

За вхідними дверима ніхто не причаївся і жодних інших неприємних сюрпризів не виявилося. А глянувши на запірний механізм, в простолюді іменований «засув», я ще раз переконався, що здогад мій правильний. Двері у вежу тому і залишили відчиненими, що замкнути і відкрити її можна лише зсередини.

— Ласкаво просимо, любий друже Карлсон… — пробурмотів собі під ніс. — Але ти, Малюк, про всяк пожежний випадок, краще залишайся зовні.

Отже, що ми маємо?

Весь бельетаж відведений під передпокій. На стіні, праворуч від входу, красується парочка рогів різних розмірів і, швидше за все, від різних видів тварин. Це замість вішалок. Там же, мабуть, рогів усім не вистарчало, між цеглою вбиті дерев'яні кілочки. На одному висить сагайдак наполовину заповнений стрілами, нижче — моток мотузки з нав'язаними вузлами. Під стіною потужна лава із дуже товстої дошки. Дюйми три, не менше. Це вже брус, а не дошка. Навіщо? Ага, зрозуміло… Додатковий запір. Якщо такий закласти або підперти двері, буде легше наскрізь прорубатися, ніж вибити. У кутку лук зі знятою тятивою і... неабияк пошарпаний віник з березових прутів.

Ліворуч — стрімкі і вузькі сходи. На цокольний поверх та нагору. Дуже стрімкі. Навернутися простіше простого. Зараз, для зручності господарів, вони мають поручні, але збити їх хвилинна справа. А тоді, якщо руки зайняті зброєю, хоч зубами за східці хапайся.

Освічується кімната вузькими, тільки-но голову просунути, бійницями. Рівно три штуки на кожну стіну. Зараз із північного та західного боку отвори закриті віконницями. Мабуть, щоб протяг не гуляв. Хоча, як на мене, тут все одно занадто свіжо та сиро. Могли б і прогріти. Лінуються чи дрова економлять?

Третій поверх відведено під житлове приміщення. Уздовж стін широкі лежанки, шафи, стійки для зброї. Зараз — напівпорожні. Сокира на довгій рукояті, провісник алебарди, пара списів та луки. Єдиний арбалет висить окремо, на широкій камінній трубі, що виступає всередину кімнати, і слугує замість пічки. Це не знак пошани та поваги, просто тут сухо, що для металевих частин зброї має важливе значення.

Посеред кімнати великий обідній стіл. Приблизно, якщо не тіснитися, на десяток їдків. Лежанок, до речі, дванадцять. Тобто, чисельність постійного гарнізону все ж таки більше двох бійців.

Сходи тут не закінчуються, а впираються в широкий люк на стелі.

Винятково для самозаспокоєння, я піднявся нагору, відкрив і висунув голову назовні. Нікого ... Залишилося перевірити перший поверх і підвал, якщо такий виявиться. Теоретично, має бути. Треба ж десь зберігати запаси. Але з урахуванням характеру ґрунту, не здивуюся, якщо льоху у вежі не виявиться.

Як і передбачалося, вниз я буквально скотився. Сходи, наче необ’їжджений кінь, так і намагалися скинути. Взявши розбіг, ледве встиг загальмувати на потрібному поверсі, а то так і промчав би в самий низ.

З темряви (на цокольному поверсі бійниць не було, світло проникало тільки крізь сходовий отвір, більшу частину якого я сам же й затуляв) на мене, дивилася пара зелених очей, що світилися.

— Хто тут?!

— М’яв ...

— Тьху-ти! Брись, зараза!

Не дарма англійці стверджують, що тільки справжній джентльмен, наступивши у темряві на кішку, здатний сказати: «А, це кішка…». Щоправда, не уточнюють, що може при цьому подумати.

А я вже якось навіть забув, що в природі крім людей ще й інші тварини проживають. Ну правильно. Собака, хоч і друг людини, але гавканням чи виттям міг видати таємне місце. А кіт і мовчить, і мишей ловить. Щоправда, на болоті йому скоріше їх летючими тезками промишляти доводиться. Кажанами, себто. Але це справа смаку та звички. Деякі жаб та равликів навертають, ще й нахвалюють.

Кішка ображено пирхнула і зникла. Може, й не йшла нікуди, просто відвернулася. Я ж у темряві не бачу. А тут така пітьма, що хоч око виколи, хоч обидва вирви — все одно не допоможе. Без свічки чи смолоскипу подальші оглядини доведеться перервати.

Хоча… Здалося чи справді підсвічування якесь виникло?

Я протер очі і придивився уважніше. Справді, крізь нещільно пригнані дошки з підпілля світло пробивається. Але не промінчиками, а ніби серпанок над підлогою виникає.

Цікаво? Ще й як. Тільки як вчив Хома: «Не кажи «гоп», поки не перескочиш. А перескочив — дивись, у що вляпався». А ще — надмірна цікавість кішку занапастила. Тутешня он не лізе вниз, нагорі сидить — отже й мені нема чого. В кожному разі, поки не заберу знадвору Митрофана, не зачиню надійно двері і не запасуся парочкою смолоскипів. Причому саме в такій послідовності й ніяк інакше.

Митрофан сумлінно пильнував на довіреному йому посту, не сходячи на берег. Тільки головою крутив на всі боки, мов сова.

— Залазь…

Хлопець жваво вчепився за драбину, наче тільки чекав команди. А ось вилізти нагору вийшло гірше. Навряд чи монастирському працівникові сил не вистачало, швидше вправності. Тож я, зглянувшись над його муками, став на коліна, висунувся назовні, схопив хлопця за комір і втягнув усередину. Добре, що настояв на своєму і змусив ченця переодягнутися в найкраще з трофейного одягу. Його колишнє лахміття такого насильства точно не витримали б.

— Дякую…

— Порахуємось, — брякнув я машинально і посміхнувся, уявивши собі, як Митрофан тягне мене нагору. Потім зачинив двері і засунув засув. Гарний засув, викутий із цільної залізної смуги. Півтори п'яді на дверях через три широченні скоби проходять і на три пальці в стіну зайшли. Навіть якщо одвірок знести, без автогену не розпиляти. І починати не варто. Простіше стіну зламати.