Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Вдало вийшло, що я і з другої спроби таки не встиг викласти Митрофану нову редакцію своїх пригод. Інакше довелося б зараз вибирати: брехати пустельникові, не знаючи точно, що йому зі слів Уха про мене відомо, або дотримуватися історичної правди, ризикуючи тим самим втратити тільки-но завойовану довіру монашка. А так, нітрохи не вагаючись, я коротко переказав основні події, що трапилися зі мною за останні два тижні, починаючи з того моменту, як несучи під пахвою труп княжича Вітовта, зустрівся з мудрою Марою.

По очах було видно, що обом слухачам хотілося б дізнатися більше про моє туманне минуле: у сенсі, де народився і в яку віру хрестився, але випитувати подробиці не стали. А я, у свою чергу, проскакавши віхами героїчного шляху, швидко перейшов до основної страви. Тобто до інформації, отриманої від полоненого хрестоносця. І на тлі цих новин все інше миттєво поблякло. Принаймні для брата Феофана.

— Он як, — промовив задумливо пустельник. — Тепер зрозуміло, від чого така навала розбійницька на наш край кинулася. Бач, бісівське відріддя! Що задумала німчура погана! А ще воїнами Христовими себе називають. Та вони гірші за бусурман! Анафеми на них немає!.. Пробач Господи, — брат Феофан перехрестився. — Одного не збагну: чому ви з такою важливою справою до мене прийшли? Треба було одразу до монастиря, до ігумена. А пресвітер і до князя гінця негайно спорядив би. Чи жарт — священна реліквія зникла! Мощі самого великомученика Артемія Антіохського!

— Утік я від послуху, — похнюпився Митрофан. — Не впевнений, що ченці стали б мене слухати, поки не виконаю єпитимію. А їх милості, в такому вигляді, взагалі не з руки на люди показуватись.

— Це правда, — змушений був погодитися самітник. — Не подумав… Навіть у монастирі, або духовної обителі, іноді вітають по одежі. Тоді зрозуміло, навіщо ви в скит прийшли ... Ну що ж, доведеться мені порушити обітницю. Може, Господь не сприйме це за слабкість і простить мимовільний гріх.

Він підвівся і, не кажучи ні слова, пішов у хатинку. Ми з Митрофаном тільки переглянулися здивовано: чи не розсердився часом старець? Але все відразу й прояснилося. Брат Феофан повернувся, несучи дві полотняні торби. З тієї, що більша, засинав у киплячий окріп пшона, розмішав і додав пару жменей якогось сірого порошку з іншого.

— Гриби сушені… — пояснив. — З сіллю. Так хробаки не заводяться. Хоч сто років зберігай. А як розваряться, із кашею — за вуха не відтягти. Є й шинка, та тільки день нині скоромний.

Втім, густий аромат, що поповз від казанка, говорив сам за себе. Таку їжу і за бенкетний стіл подавати не гріх. Хоч самому князеві. Тож хай собі м'ясо і далі в засіках старця лежить.

— Отже, кажете, на Люблинській дорозі хрестоносці гінця підстерегли? — повернувся до колишньої розмови пустельник. — А не біля Заячого струмка, випадково?

— Лицар точно не говорив. А ми до пуття випитати не здогадалися, — повинився я. — Ти, брате Феофане, звідки про цю справу знаєш? Сорока, на хвості вісточку принесла?

— Можна й так сказати, — кивнув той. — Та тільки невтямки мені, дурневі старому, про що птах віщав. Марія, царство їй небесне, куди краще мову тварин божих розуміла.

Чорт, я ж зовсім забув про пугача. Адже крилатий Ух і Марі про все, що чув-бачив, доповідав. А тепер, значить, самітнику служить. До речі, щось не видать його. А ніч надворі. Сама пора для пугача.

— Син боярський Мишко, заїжджав до мене нещодавно. Провідати, і провізію підвіз… — брат Феофан глянув на торбу з пшоном, потім глянув у казанок і обережно перемішав варево, що вже густіло. — Він і казав, мовляв, лісовий люд зовсім збожеволів. Цілий загін кнехтів вирізали біля Заячого струмка. Причому коли німці тільки за здобиччю йшли. Я тоді ще подумав: з чого б це розбійникам задарма геройствувати? А тепер розумію так, що це той, про кого ви кажете, оборонявся. І якщо живий він, отже, там, у глушині і ховається. Перейти через струмок зміг, а назад уже сил не вистачило.

— Знаю ті місця, — погодився Митрофан. — Не раз із братами за чорницями ходили. По цей бік сухо, а воду переступиш, такі мочарі розкриються — здоровому не під силу. Куди вже пораненому впоратися.

— Це добре, що знаєш, — повеселішав пустельник. — Значить, поділимося. Вранці я з вашими новинами в обитель піду, а ви ступайте на Заячий струмок. Встигнете гінця живого знайти — Божа на милість. Ні, то хоч реліквію пошукайте. Мощі святого Артемія Антіохського не повинні згнити в болоті, як якась падаль. І, якщо знайдете, то йдіть у монастир сміливо. За таке діяння багато гріхів відпуститься. Можете не сумніватися. Я вас там і чекатиму. Не знайдете — теж не ховайтеся. Ви німцю допит чинили, вам і князю його слова тлумачити.

— Далеко до струмка?

— Якщо на світанку вийти, до обіду будете.

— Зрозуміло… — я підвівся і потягся. — Тоді чого чекаємо? Якщо гонець ще живий, для нього кожна хвилина останньою стати може. А ми черево наб'ємо і спати до ранку завалимося? Вставай, Митрію, взимку відіспишся. Тоді і перина м'якша, і ночі довші.

  Пустельник не став мене відмовляти, мабуть, розумів що такому велетню насправді, що ніч на подвір'ї, що день — не має значення. Кого боятись? Але на казанок все ж таки вказав.

— Доспіла каша… Без Божої волі гонець не помре, а вам підкріпитися не завадить. Особливо тобі, Степане. Великому тілу багато їжі треба. До речі… — ніби згадав, трохи голосніше промовив пустельник. — Якщо хочеш, можу знову тебе звичайним зробити. Личина Мари ще сильна. Тримається. Я, щоправда, у білому відьомстві не сильний, і оновити її повністю не зможу, але кілька місяців ще протримається. До Різдва, так напевно.