Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Е-ге-гей! — несподівано закричав над вухом Митрофан. — Брате Феофане! Стривай зачиняти!

Хвилину чи дві нічого не відбувалося, і я вже вирішив, що все: «звиняйте куме, поїзд пішов», як двері знову відчинилися.

— Хто тут? Якщо хрещений народ — обізвися?

Голосом пустельника Господь не образив. Не такий басистий, як був у батька диякона із Західної Гаті, але густий і грізний.

— А якщо демонське поріддя — навіть близько не підходь. Вмить свяченою водою обіллю.

— Хрещені ми, брате Феофане! Хрещені! — знову закричав у відповідь Митрофан. І мені, щоби не оглухнути, довелося поставити його на землю.

— Щось, хлопче, голос твій мені знайомий? Чи здається? Хто будеш?

— Та я це, брате Феофане! Митрофан. Послушник із монастиря.

— Послушник, кажеш. А хто у вас ігумен?

— Отець Діонісій.

— Правильно. А які молитви знаєш?

— Так усі, які є…

Митрофан повернувся до мене і приклав палець до губ.

— Ваша милість, ви поки що тут заховайтеся. Боюся, брат Феофан може не признати у вас доброго мирянина. Вдень ще куди не йшло, а зараз…

Розумно. Я навіть сперечатися не став. Як стояв, так і всівся.

— Всі, кажеш… — несподівано засміявся самітник. — Ох, молодо-зелено. А чи не гординя це, юначе? Хіба не відомо тобі, що все тільки Господь може знати. На те він і Всезнаючий. А нам лише торкнутися великої мудрості дозволено…

Тут він замовк і зробив запрошуючий жест.

— Досить у кущах ховатися та горло драти. Показуйся вже. Поки хоч щось іще без вогню розгледіти можна.