Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Митрофан опустив голову і насупився.

— Що знову не слава Богу? Вбивати не хочеш, до монастиря теж…

— Не можна мені до монастиря…

Так, про це я не подумав. Зараз на Русі не кріпацтво, але в будь-якому випадку втікача по голівці не погладять. Якщо вже хлопця і раніше не особливо балували, то з якого дива зараз милості чекати?

— Погано. Звістку про зниклого гінця обов'язково до потрібних вух донести треба. Адже чув — не аби що, мощі православного святого в Росейнянський храм несли. А тепер вони казна-куди запропастилися. Невже з такого приводу не вибачать?

— Якби саму реліквію знайти… — Митрофан зітхнув, але задумався.

Я не став йому заважати, тим більше, що й самому було над чим подумати. Щодо хрестоносця. Буває так, ще п'ять хвилин тому гадки не маєш, як вчинити. А потім — клац! — І все очевидно.

По-перше, — він, як і раніше, залишається цінним «язиком». Але тягти його до монастиря складно. Не нести ж на собі. Я й так, щоб прискорити рух, збирався ченця на плечі взяти. Натомість зберегти лицаря цілим, поки сюди представники православного воїнства доберуться, розумно і необхідно. А по-друге, — тим самим, і обіцянку свою виконаю. Не покривлю душею.

— Ваша милість! — вигукнув Митрофан. — Не в монастир ми з вами, а в скит підемо. До самітника. Брат Феофан у пущі давно живе. І ігумен наш дуже поважає його. Кажуть, раніше брат Феофан теж у монастирі жив. Ключником. А потім схиму прийняв. Ось до нього й ходімо. Ні мені, ні вам… — він виразним поглядом оглянув мене від маківки до підлоги, — не з руки в святу обитель потикатися. А брат Феофан, напевно, і порадить, і допоможе.

— Розумно, — погодився я. — Так і зробимо. А тепер ти тут посиди. Стережи бранця і слухай, що в підпіллі діється. Якщо що, мене клич. Не шкодуй голосу.

— А ви куди?

— Канаву рити та стіну дірявити… — не надто зрозуміло пояснив я. Міг би й простіше, але нічого не вдієш. Звичка завжди і скрізь недоговорювати, залишаючи місце для маневру — незнищенна риса студентського побуту. Одне добре — я проходжу по розряду світлостей, а їм багато дозволено. Шляхетство, одним словом.

А план був простий, як Піфагорові штани. Продовбати в фундаменті дірку трохи нижче рівня болота і прокопати рів. Решту вода зробить сама. І дірку розширить, і підвал заллє. Ну а доведеться відновити хід, закласти отвір і вичерпати воду набагато простіше ніж вибрати землю. Навіть одній людині.

Звичайно, довбати фундамент сторожової вежі ще те задоволення. Але сил у мене, як у того зеленого чумбрика з американського коміксу. А зверху не стріляють і окропом не поливають. Так що під хоровий спів жаб і крики всюдисущих сорок, за допомогою кирки, лопати і… доброго слова, приблизно через півтори години, з поставленим завданням я впорався. У сенсі акведук запрацював, і вода всередину будівлі пішла.

Митрофан за цей час три рази виглядав з дверей, навмисне голосно хмикав, але запитань не ставив і від роботи мене не відволікав.

Прислухаючись до розміреного дзюрчання води, я несподівано для себе подумав, що висновки щодо паралельного світу, які будуються на наявності Веселкових Переходів, яких немає в минулій (тобто майбутньої) реальності, можуть виявитися передчасними. Адже тільки за моєї безпосередньої участі та всього за пару тижнів уже ліквідовано три портали. То, може, їх з різних причин чи просто від гріха подалі, пращурі й запроторили під землю?

Важкувато, звичайно, заховати всі до одного, але людям ще й природа допомагала. І час, який «руйнує гранітні замки та заносить піском міста»

До речі, за цією суєтою, забув поцікавитися у лицаря: куди чи звідки веде портал вежі. І краще запитати одразу, як тільки повернуся, доки знову не забув.

Монашок, не отримавши іншого розпорядження, продовжував підтримувати вогонь у вогнищі.

— Досить дрова переводити даремно, ми скоро йдемо. Набери відро води, візьми пару хлібин, ковбаси коло та тягни нагору.

Лицар за моєї відсутності зовсім занудьгував. Не знаю що він собі вигадував, але в його погляді було більше приреченості, ніж надії.

— Брат Альбрехт, перш ніж ми попрощаємось, ще одне питання: куди веде Перехід?

— А ви мені взамін відповісте? Хоч на одне запитання?

Відчай і можлива близькість смерті повернули лицарю колишню мужність і, частково, — самовладання.

 —- Залежить від питання. Якщо вас цікавить, скільки ангелів може вміститися на кінчику голки, або що було раніше: курка чи яйце, то… — я виразно знизав плечима. — Отже?

— В одну з веж замку Розіттен

— І як водиться, у підвал?

Хрестоносець навіть коментувати не став моє зауваження, зате додав трохи гордо.

— Йти туди не раджу. Там така надійна і складна система з ґрат і пасток, що навіть із армією не прорубатись. Коли одна решітка піднята — дві інші опущені. А важіль механізму, що приводить все в дію, знаходиться у кімнаті охорони. Де постійно чергує не менше десятка стражників озброєних арбалетами.

— Дякую, — я притулився до стіни. Щось притомився. Подрімати б зараз хвилин шістсот. — Цінна інформація. Став своє запитання.