Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Ти вбивство і насильство хочеш піднести до підніжжя престолу Господнього? І після цього смієш називати себе християнином?

— Ad majorem Dei Gloriam… — не так голосно, але твердо промовив хрестоносець. Схоже, він теж вірив, що творить добро. — Тіло — вміст нечистот, а душі невинних овечок від козлищ Господь відрізнити зуміє.

Хвилі православного обурення накотили і безрезультатно розбилися об непохитну скелю католицизму. Ну ні, так справа не піде. Мені результат потрібний, а не богословський диспут.

— Ти хотів знати, звідки мені відомо твоє ім'я? Добре я скажу. Якщо колись сам не здогадаєшся. А для цього згадай Західну Гать і викрадену тобою дівчину. Племінницю купця Круглія.

Брат Альбрехт насупився. Мабуть, був упевнений, що про його участь у цій справі нікому не відомо.

— Куди ви її відправили? У замок барона фон Шварцрегена?

— Ні… — кинув головою лицар. — В абатство. До барона її монсеньйор потім сам…

Тевтонець зрозумів, що балакає зайве і замовк на півслові.

— Мабуть, не брешеш… — кивнув я, даючи зрозуміти, що історія з Чічкою справа давня, мені добре відома і не цікава. — Продовжуй у тому ж дусі і, можливо, залишишся живим. Кисті рук у розбійників ти теж для монсеньйора скуповував?

Лицар відвів погляд, демонструючи всім виглядом, що розмова закінчена і більше він ні слова не скаже.

— Що ж, кожен обирає хрест по собі. Хочеш, щоб тебе зарахували до лику великомучеників? Добре. Мені не шкода ... — кажучи все це, я сів перед лицарем і почав стягувати з нього чоботи. Потім шибануло так, наче хрестоносець з минулого року не мився. А може, так і було? Храмовники різні обітниці давати любили, щоб зайвий раз гігієною не турбувати себе. Потім дивувалися, звідки приходить мор? На кару Господню списували.

— Митрофане, будь ласка, сходи на кухню і гарненько розворуши вугілля. І дров ще підкинь…

Роззувши бранця, я опустив його ступні в цебрик і старанно прив'язав. Так що ні висмикнути ноги, ні перекинути її він би не зміг. Тевтонець трохи зблід, але мовчав. Та й що питати, зрозуміло, що нічого доброго я не задумав.

— Не холодно босоніж? Стривай трохи, я зараз… У мене там, на кухні олія розігрівається. Мабуть, закипіла вже.

Тевтонець не те що зблід, позеленів. І тихенько забурмотів молитву. Латиною, звичайно.

— Salve, Regina, Mater misericordiae; vita, dulcedo et spes nostra, salve* [*лат. — Славься, Царице, Мати милосердя, життя, відрада і надія наша, слався!]

Залишивши його спілкуватися з небесами, я неквапливо і навмисне голосно потопав униз. Митрофан зустрів мене запитливим поглядом. Підморгнувши хлопцю, я взяв порожній казан і налив холодної води. Казан обернув якоюсь мішковиною, типу, щоб не обпектися і знову так само, чеканячи кожен крок, ходою Командора рушив назад у «застінки». Уявляю собі, яким набатом зараз віддавалося моє наближення в голові хрестоносця.

— Не надумав говорити? Ні? Ну, тоді почнемо з обмивання… — я підійшов до лицаря і одним махом виплеснув воду на його ступні.

Хрестоносець витріщив очі і загорлав так, наче з нього шкуру здирали. А потім безвольно повис на мотузках.

— Фіга собі…

Митрофан обійшов мене, нахилився і прислухався.

— Дихає. Тільки зімлів. — Потім засунув руку у воду. — Холодна… Чого це з ним?

— Злякався. Вирішив, що я дійсно кипляче масло ллю. Ось і не витримав.

— Лицар? Це ж не дівиця.

— Був випадок, коли селяни одного баронського сина хотіли провчити. Понадився в село дівчат псувати. Зловили, скрутили, зав'язали очі, і сказали, що відрубають голову. Дали помолитися перед смертю, поставили на коліна, голову на колоду і... вдарили по шиї скрученою джгутом мокрою мішковиною. Потім кажуть: «Іди та пам'ятай. Більше попереджувати не станемо». Дивляться, а він помер. Серце тріснуло… Наш німець міцніший буде. Живий.

Лицар смикнувся всім тілом, напружився, стиснув кулаки, застогнав і розплющив очі. А ще за секунду дивився на мене з німим подивом.

— Оце невдача, розумієш ти, — почухав я потилицю. — Охолола водиця, поки ніс. А був крутий окріп…

Брат Альбрехт мимоволі здригнувся.

— Ну то що, мученику? Сходити за гаряченькою? Чи нехай остигає, поки ми поговоримо? А там ще й олія, мабуть, уже закипає… — тихо поцікавився я, нависаючи над бранцем, як сама Немезида. Чи хто там у небесних пантеонах за невідворотність покарання відповідає, тільки чоловічого роду? Загалом, як Фобос та Деймос разом узяті.