Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Дозволивши Митрофану підійти до хати кроків на п'ять, старець знову зажадав, щоб той зупинився, перехрестився і голосно промовив «Отче наш».

Воістину, простий час і такі ж натури. Дуже сильно сумніваюся, що в третьому тисячолітті або кількома століттями раніше, шпигуна-розвідника, а тим більше диверсанта могла б зупинити вимога перехреститися зліва направо, або навпаки. Та хоч на колінах намаз зробити, або аміду прочитати стоячи.

Завжди любив книги про пригоди запорізьких козаків і завжди дивувався з їхньої неймовірної довірливості, яка часом межувала з наївністю. Скажи що віриш у святу апостольську церкву, перехрестись за православним укладом і ти вже свій.

Невже нікому навіть на думку не спадало, що шпигун, визнавши все що треба, повернеться до своїх, а там йому з легкістю відпустять будь-які гріхи? Бо «Ad maiorem Dei gloriam». Чи те саме, тільки в ім'я Аллаха. Чи це походить від того, що козаки, які здебільшого самі щиро сповідували православ'я, навіть думки не могли припустити, що святу віру можна змінити. Нехай навіть навмисно і з благою метою.

— Пригадую я тебе, юначе… — упізнав Митрофана брат Феофан. — Бачив у обителі. Щось трапилося?

Митрофан лише головою заперечливо похитав. Брехати не вмів, а викладати всю правду, поки що було не з руки.

— Ах, так, — схаменувся самітник. — Ти ж не один. А я вже з розпитуваннями. Гей, добра людино. Виходь і ти до нас.

— Брате Феофане… — хлопець зам'явся. — Тут така справа… Ти не дивуйся… Тільки супутник мій не зовсім звичайний на вигляд…

— Хворий чи що? Проказою? — посерйознішав той. Потім перехрестився і додав: — Ну, на все Божа воля. Підходь ближче. Не прожену. Не гідно християнській душі, як звірові в лісі поневірятися. Будемо разом молитись. Може, Господь і виявить милість. Бо милостивий і чоловіколюбець.

— Та ні, здоровий він…

— Навіть занадто здоровий… — озвався я, вирішивши, що час самому за себе слівце замовити. Бо мій супутник ще довго колами ходитиме. Після чого показався з кущів. Спочатку частково. Тією частиною, що над кущами височіла.

— Ось це так! Гарний... — самітник поставився до моєї появи несподівано прихильно і навіть із деяким захопленням. — Слава тобі, Господи. Не перевелися ще богатирі на землі нашій. Ну, підходь, молодець, підходь. А то я все, дурень старий, ніяк не міг зрозуміти, про кого Ух мені розповідає.

— Ух? — тепер настала моя черга дивуватися. — Брате Феофане, ви сказали Ух? Пугач мудрої Мари?

— Так, — кивнув пустельник. До речі, ніякий не старець. Про вік судити не візьмуся, але довге волосся, перехоплене плетеним шнуром, і борода — тільки-но срібніти почали. — Як Марія загинула, так він до мене жити і перебрався. І все про велетня, який приходив до неї, розповідав. Ага, ось тепер і сам бачу личину, що мудра на тебе наклала. Отже, сила знадобилася, якщо ти її завчасу скинув. Вірно метикую?

— Личину? Вона що й досі на мені?.. — потім до мене дійшла інша частина інформації. — Мара загинула?

— Хіба ти не знав?

М-да, конструктивна розмова виходить. А ще кажуть, що лише в Одесі на запитання відповідають питанням. Так ми один одного до ранку мордувати можемо, нічого не дізнавшись і не пояснивши до ладу.

— Брате Феофане, якщо ти, всупереч побоюванням Митрофана, признаєш у мені людину, а не «диво», то давай розкладемо багаття, сядемо і поговоримо.

— Так… — схаменувся той. — Звичайно. У келію не кличу. Там мені самому розвернутися нема де. Зате чим пригостити подорожніх знайдеться. Нещодавно мені і хліба, і сиру миряни принесли.

Залишивши Митрофана допомагати самітникові, я пішов по дрова. Якщо доведеться вогонь до ранку підтримувати, оберемком хмизу не обійтися.

Взагалі-то я вже шкодував, що психанув і пішов із замку. Подумаєш, дівчисько не так мене зрозуміло і залицяння не оцінило. Ну і що? Через це все кидати? Стільки справ розпочато, стільки ідей було з благоустрою та семимильного прогресу. А зараз? Ношуся по лісах, як обпечений. І все без толку. За великим рахунком... Ні, щоб вчасно згадати пораду Фоми і уявити собі легіон примхливо надутих губок і задертих носиків. Глядиш і полегшало б, як завжди. І не довелося б знову велетнем ставати. Пожив би ще як людина.

На жаль, у дійсності немає умовного способу. Або як кажуть у народі: «Якби в роті виросли гриби. То був би не рот, а город».

У серцях на себе і власну дурість, схопив якийсь перекошений сухостій і гримнув ним об сусіднє дерево. Так, що верхівка відламалася, а в руках залишився товстий двометровий відземок. Саме те, що треба... Сунув уламок під пахву, подумав і прихопив верхівку. Презент типу. Мені не в тягар, а самітнику зайвий раз за дровами ходити не доведеться.

Поки займався самобичуванням, ченці вже й вогонь розпалили, і казанок над багаттям повісили. Отже, буде й гаряче на вечерю.

— Водиці? — простяг мені флягу брат Феофан, шанобливо дивлячись на притягнуті дрова у вигляді розполовиненого дерева.

— Дякую.

Горло промочити і справді не завадить. Я прийняв з рук самітника посудину, зроблену з видовбаного гарбуза, вийняв затичку і з насолодою приклався до шийки. Вода виявилася студеною, трохи віддавала м'ятою і ще якоюсь флорою, нагадуючи непідсолоджений березовий сік. Ну кому як подобається. Знав я одну дівчинку, яка пила тільки з-під крана, вважаючи що хлорка надає воді особливого присмаку. То чому лісовому самітнику не настоювати своє питво на травах?