Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

Оскільки потреби мого організму зросли разом з ним, а флягу ніхто не відбирав, я випив усе і потрусив над вухом: перевіряючи, чи не хлюпається ще на дні? І лише після цього повернув місткість господареві.

— Дякую.

— На здоров'я… — брат Феофан прийняв флягу і якось дивно, надто пильно подивився. Але нічого не сказав.

І тут до мене доперло.

— Свяченою водою напоїв, га? — посміхнувся я. — Думав, що я згорю синім полум'ям? Точніше, пропаду в клубах сірчаного диму? Ну, вибач…, кіна не буде.

— Говорив я йому, ваша милість… — засмучено сказав Митрофан. — Та хіба переперечиш?..

— Береженого і Бог береже… — трохи сконфужено пробурмотів пустельник. — Сатана лукавий — маску будь-яку накинути може. Проте тепер у мене до вас повна довіра.

— Забудь, — відмахнувся я, зображуючи кам'яну незворушність, ледве стримуючи сміх. — Жодних образ. У моєму краю часто любили примовляти, що пильність понад усе. Додаючи, що простота — гірша за злодійство. Тільки ось яка проблема, брате Феофан. Зі мною, тепер, припустимо, прояснилося. А ти чим святість можеш довести?

Від таких слів, бідолаха-самітник почервонів, очі витріщив і беззвучно заворушив губами. Чи то молитву, що виганяє біса, згадав, чи слова недруковані вимовити вголос побоювався.

Добре, Митрофан, якому я підморгнув крадькома, все правильно зрозумів і дзвінко засміявся.

— Ти… Я… О, Господи… — нарешті продихався самітник, повертаючи собі нормальний колір обличчя. — Хіба ж можна так? Мене трохи Кіндратій не вхопив. Три десятки років перебуваю в ангельському чині, а тут таке запитують.

— Його милість любить пожартувати, — погодився Митрофан. — Та так, що іноді не зрозумієш, у чому жарт.

— У кожному жарті є лише частка жарту… — глибокодумно промовив я бородату мудрість. У сенсі, для мене бородату, а тут, мабуть, такі перли ще й не чули. Казуїстика в цьому столітті якщо вже й народилася, то лише під стіл пішки ходить. — Гаразд, пожартували, посміялися, настав час і про справу поговорити. Чи як?