Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Зі слів цього непосидючого отрока і брата Феофана я вже багато про тебе знаю, сину мій, — не почувши додаткових запитань, ігумен перейшов до суті розмови. — Але мудрість вчить, що краще один раз самому побачити, ніж сто разів почути. Недовірливість не гріх. За це Господь наш навіть апостола Фому ганьбити не став, а запропонував йому вкласти пальці у свої рани. Скажи: Ти хрещений?

— Так, святий отче.

— Перехрестись.

Добре, що настоятель не спитав безпосередньо: чи вірю я в Господа Бога та Святу апостольську церкву? Довелося б збрехати. А це — просто. Рука не відсохне. Тим більше що я й справді хрещений. Бабуся наполягла, батьки не заперечували, а мене не питали. Хоча, поклавши руку на серце, на відміну від зародженого в рабстві та його ж проповідуючого християнства, у мусульманстві, незважаючи на махровий консерватизм, є ряд переваг. У тому числі — узаконене багатоженство. Ну а чого? Якщо людям так добре, то якого біса якась інституція має вказувати кому, коли і скільки?

— Що ж, сину мій, бачу: не лукавиш, — ігумен простягнув для цілування наперсний хрест, від якого виразно пахнуло сандалом (аромат цього дерева, якщо хоч раз нюхав, ні з чим не сплутаєш) і, дочекавшись поки я поцілую розп'яття, запитав саме те, чого я найбільше побоювався. — Висповідатися не хочеш?

Добре, що я цю ситуацію передбачав і більш-менш прийнятну відповідь заготовив наперед.

— Дуже хочу, святий отче… — я глянув у вічі священика з усією щирістю студента, який «вчив, вчив, вчив… але зараз чомусь забув відповідь на запитання, а стипендія потрібна до зарізу». — Давно настав час очиститися від гріхів усвідомлених і мимовільних, але... не зараз.

— Чому? — схилив голову набік ігумен. Заінтригувала відповідь.

— Сповідь схожа на обмивання. А чи стане хто митися і одягати чистий одяг перед тим, як іти в хлів гній розгрібати? Пси-лицарі ще сильні, і гоніння на православ'я триває. Отже, битв та смертей не уникнути. Господь свідок: даремно я нікого не занапастив, а за вбитих ворогів, потім — після перемоги, якщо живий залишусь, за всіх гуртом прийму єпитимію. І хоч на прощу, хоч у скит… Аби лиш землю нашу та віру, чоботи чужинців не топтали.

Отець настоятель слухав задумливо, потім кивнув і перехрестив мене ще раз.

— Нехай буде по-твоєму, витязю, наполягати не стану. Бачу, недарма відмовляєшся. Таємницю свою розповісти побоюєшся і змовчиш про неї навіть під епітрахіллю. А коли так, маєш рацію. Нещира сповідь безглузда. Адже Господа не обдуриш. Будемо сподіватися, що міцний ти духом — отже, і ношу, покладену на тебе, витримаєш. А про все інше поговоримо, коли сам зрозумієш, що настав час.

— Дякую, святий отче, — я щиро вклонився мудрому старцеві й приклався губами до його зап'ястя, що пахло, як і розп'яття сандалом та оливою.

— Нема за що. Твоя заслуга значно більша. Прийшов до тями гонець і місце, де ковчежець з мощами великомученика Артемія Антіохського заховав, вказав. Врятовано святу реліквію і, дасть Бог, її таки буде доставлено до нового храму. Як наказано Священним Синодом. Так що, сину мій, якими б тяжкими не були твої гріхи, можеш бути впевнений, частину їх ти вже спокутував. Господь милостивий.

Ще раз говорити «дякую» не став. Вклонився і годі. Не варто забувати: я, хоч і грішник, але все ж таки «його світлість»… Ну чи хоча б дикий варвар. Головне не переплутати ролі.

— Крім того, що реліквію повернути зуміли, маю ще одну добру звістку, — одними лише очима трохи посміхнувся ігумен.

«Невже я такий прозорий у своїх вчинках?» — подумав із невдоволенням, а обличчям цікавість зобразив.

— Ти ж просив через брата Феофана звістку до замку Шварцреген передати. Виконали. Повернувся гонець. Та не один. Якщо хочеш, то можеш вийти до гостей. Вони поряд із монастирем табір розбили.

«Поруч? Чому поряд, а не всередині? Келій вільних немає, чи що?»

Хотів уже було запитати: хто саме приїхав, але зрозумів раніше. Шляхом відсікання…

Гість Круглій? Навряд чи. Не в тому віці купець, щоб на конях гарцювати. Та й справ у нього в замку безліч. Справжній фон, якого ми з в'язниці визволили, ще довго приходитиме до тями. Не до керування лицарю господарством. На ногах встояти б... А то такий виснажений, що від вітру гойдається.

Дядько Озар? Так, старший обозник міг би. От тільки навряд чи він свого хазяїна, який давно вже став ближчим за товариша, самого серед чужинців залишить.

Носач? Ні, знову мимо. Я й так ледве вмовив колишнього десятника Гатинської варти з рідного міста до замку перебратися. Всього миль п'ятнадцять. І щоб він тепер по добрій волі на край світу поскакав? Тим більше заради випадкового знайомця. З яким йому, на відміну від обозників, навіть у бою поряд стояти не довелося. Та й справ у новоспеченого сотника замкової варти не менше, ніж у того ж Круглія. Почати хоча б із запланованого мною благоустрою підзвітних сіл, запровадження посилених заходів охорони та встановлення додаткової системи повідомлень.

Хто ж тоді лишається? Кузьма? Так, той міг від господаря втекти. Хлопець подвигами марить, а Круглій посадив його чуже добро перераховувати та опис складати. Але його вже точно не стали б зовні обителі тримати. Значить, знову не вгадав.

«Чічка?! — я навіть здригнувся. — Як же одразу не зрозумів? Не треба бути особливо мудрим, щоб зрозуміти: кого ні за яких обставин у чоловічий монастир не впустять! Звичайно ж, дівчину. Тим більше, такого чорта у спідниці. О-хо-хо. От тільки її мені для повного щастя і не вистачало. Особливо, зараз... Коли я хизуюсь у вигляді велетня».