Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Може, так… Може, ні… Не будемо про сумне, — я зробив крок ближче. — Радий вас бачити. А якщо сумніваєтеся і потрібні докази — запитуйте, про що тільки ми можемо знати. Із задоволенням відповім. Мені настоятель монастиря щойно якраз про Фому Невіруючого розповідав. І казав, що у сумнівах немає гріха.

— Словами справі не допоможеш, — помотав вогненною шевелюрою капітан найманців. — Та й про недовіру ніхто не каже. Просто для переконливості. Щоб і тіні сумніву не залишити... — Фрідріх замовк, дивлячись запитливо. Типу, я сам мушу зміркувати. На жаль, не розумію.

— Толком кажи, Лисе. Не тягни вола.

— Ваша світлість, — він понизив голос до шепоту, ніби нас ще хтось міг почути. Крім загону, що скупчився, як попередня отара, на відстані кількох метрів. — Покажіть знак таємні.

«Які ще знаки?»

Приголомшений несподіваним побажанням, я справді не одразу здогадався: що має на увазі Фрідріх. А коли зрозумів, мало не засміявся. Ось уже не думав, що сценка розіграна з метою довести барону фон Шварцреген моє шляхетне походження, для того щоб отримати право на поєдинок, матиме таке несподіване продовження. Але, нічого не вдієш — що написано пером, у мішку не заховаєш.

— Гаразд, покажу… — я кивнув і почав неквапливо розв'язувати передні ведмежі лапи, які служили застібкою для накидки зі шкіри. — Тільки з поваги до нашої дружби. Але, попереджаю, якщо чутка про це піде гуляти світом, я знатиму, кого звинувачу за надто довгий язик. І кому його вкоротити.

Я повільно обвів важким поглядом слухачів, і вони всі до одного поважно кивнули. Це у толерантному третьому тисячолітті журналісти та політики звикли, що за рідкісним винятком їм за «базар» відповідати не доведеться. А в середні віки «сказав» і «зробив» майже синоніми.

Ландскнехти Лиса — прості сільські хлопці, які змінили вила і сокиру на спис і меч, може б і відмовилися від сумнівної честі бути посвяченими в благородні таємниці, але по одному. А у загоні немає і не може бути жодної іншої думки, крім командирської. І якщо капітан ухвалив рішення, то іншим можна лише виконувати.

Я оголився до пояса, повернувся до бійців лівим боком і підняв руку.

Загін шумно видихнув. Витатуйований червоним чорнилом напис «IV (AB) Rh+», ще й збільшений пропорційно моєму нинішньому вигляду, справив на тих, хто побачив його вперше, незабутнє враження. Десь посередині між плачучою іконою і громом серед безхмарного неба.

Ось вона магічна сила букв та цифр. Куди там трьом метрам зросту. Велике діло — здоровилом більше, здоровилом менше. Якщо, припустимо, бик від вівці у кілька разів більший, то чому хтось не може бути більшим за інших? Тоді як письмена у неосвічених людей завжди викликали несвідомий трепет і повагу.