Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
— Загалом, — усвідомлюючи занепокоєння, сказав я. — У дорозі достатньо часу для різних розмов буде, а зараз хоч у двох словах: як там решта? Круглій, Носач, дядько Озар.
По швидкоплинній посмішці, зрозумів що вгадав. Воно й вірно. Людина, яка забуває друзів, дружби не варта. Сьогодні я про тих, хто в замку залишився не згадав, а завтра і від тих, хто поряд відмовлюсь.
— Кланятися наказали. Кого бачив. Носач останні дні по селах носився, сигнальні вогні розставляв, охорону організовував. А недавно в Гать поскакав, переселенців зманювати. Сильно засмутиться, напевно, коли дізнається, що ми до вас рушили. Купець… Ах, так. Чічка не жартувала про князівську дружину. Прискакала півсотня. На чолі із княжичом Мстиславом. Ось утрьох і тримають раду з того самого дня. Княжич, барон та гість Круглій. Про що саме, достеменно мені невідомо, але начебто фон Шварцреген, на ознаменування свого звільнення з в'язниці надумав поруч із замком церкву ставити. А як її освячуватимуть, то і сам у православ'я перейде. І землі свої під руку князя віддасть...
Капітан перевів подих.
— Кузьма, наймолодший із обозних, хотів за нами ув'язатися, та старший не відпустив. Сказав, що коли ти пішов, не покликавши нікого, отже, так і треба.
Можливо, це варто було б прокоментувати, але я промовчав. Тому що дядько Озар має рацію по своєму, ось тільки, визнаючи це, я ображу Лиса. Адже капітан саме вчинив навпаки. А воно мені потрібне?
— Так, — посміхнувся капітан. — Перед самим від'їздом смішна історія з купецькою племінницею сталася. Дівчина, як почула від гінця, що ти знайшовся, одразу в стайню помчала. Думав, ми тільки хвіст її Орлика побачимо. А як прийшли своїх сідлати, дивлюся: сидить Чічка на яслах і реве. Запитую: «Що сталося? Образив хто?». А вона відповідає: «Кінь окульгав…». І ще більше розплакалася.
— Що ж тут кумедного? — не вловив я сенсу історії.
— Звідки вона могла дізнатися, що кінь шкутильгає, якщо навіть зі стійла його не виводила? — ляснув себе по боках Фрідріх. — Сліпому ж зрозуміло: вигадує щось дівка. І щоб мені більше жодної корчми не бачити, якщо річ не у коханні.
«Вигадує, кажеш… О-хо-хо… Цілком. Ось тільки хто з нас двох більший дурень? Знати б, що в неї в голові насправді. Та як я їй тепер покажуся? Може, потім попрошу пустельника оновити личину. Хоч поговорити, як із людиною спробую…»
Замислившись, я потер підборіддя, навіть не помітивши, як Лис, тямуче хмикнув і відійшов убік.
«З іншого боку: воно мені потрібне? Чи їй? Кохання і таке інше… Сказано ж: знайся кінь з конем, а віл з волом. Закохається дівка всерйоз, а мене знову кудись перекинуть. Їй образа, мені неприємність. Ні, нехай усе залишається, як є»
— Ваша милість, — безцеремонно смикнув мене за рукав Митрофан. — Брат Феофан до вас іде. Поспішає. Мабуть, важливе, що трапилося…
Пустельник і справді майже біг. Що ніяк не личить ні його віку, ні сану. Полковник, що біжить, у мирний час викликає сміх, а у воєнний — страх.
Довелося піти назустріч. Мій крок його трьох вартує.
— Степане, слухай, що скажу, — квапливо заговорив старець, навіть не віддихавшись. — Не годиться монастирю між двох вогнів встрявати, але обитель, та й вся наша свята віра тобі зобов'язані…
— Та я нічого такого…
— Не перебивай. Княжі люди сюди скачуть. Ті самі, що Людожера шукають. Не знаю, як довідалися. Отець ігумен і я, звичайно ж, поговоримо з ними і все докладно розповімо. Але краще це зробити за твоєї відсутності. Бо інакше кров знову проллється. Ти ж з власної волі здатися не захочеш?
Я тільки головою мотнув. Не вистачало мені ще князівську справедливість на власній шиї перевіряти. Коли той за смерть сина помсти шукає.
Пустельник зітхнув.
— Бог вас розсудить. Іди, брате Степане... поки є час. А ще, отець ігумен велів казати: «Якщо ти задумав добре діло, він дає благословення. Буде яка інша потреба — монастир допоможе і людьми, і майном…» І ось це наказав передати… — старець простяг на долоні непоказну шкіряну ладанку. — Повішай на шию. Там тріска від ковчежця та частка мощів великомученика Артемія Антіохського. Велика в них сила і багато чуда можуть створити вони для того, чия душа чиста, а помисли всеблагі.
