Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан

— Спритно викрутився, шельма…

Тепер батько настоятель дивився з подивом.

— Ти вважаєш, що храмовник міг збрехати? Закликаючи у свідки Богородицю?

— Ні, святий отче. Він не брехав. Лише говорив про інше, а ніхто не звернув уваги.

— Не розумію?

Старий і справді виглядав розгубленим.

— Лицар присягнув, що в його замку немає нареченої та її подружок. У його замку! Хіба Розіттен належить комтуру? Ні, це майно всього Ордену!

Ігумен замислився, і похмура тінь промайнула на його обличчі.

— Мабуть, ти правий. Ось тільки ризикнути ніхто не наважився. Бо на одній чаші було життя кількох посполитих дівчат, а на іншій — війна з хрестоносцями. І місяця не минуло, як Великий князь із Гросмейстером мир підписав. Не помилував би він порушника, даного слова. Життя славного лицаря Рамбольда, страченого за наказом Вітовта тому порука.

— Ось як? І чи давно це сталося?

— Взимку. Після Йордану.

«Без малого шість місяців… Отже, є надія, що дівчата ще живі. А якщо діагноз бідолахи-лікаря точний, то і без незворотних змін в організмі. Причому, бажаючи довести всім, а насамперед собі, що не безплідний — для чистоти експерименту фон Рітц навряд чи дозволив зґвалтувати дівчат комусь іще. Але незабаром результат стане очевидним, і навіть думати не хочеться про те, що тевтонець може зробити в приступі люті. То чого ж я тоді сиджу? На кого чекаю? Схоже, настав час подивитися на фортецю Розіттен зсередини»