Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
Увійшовши до вежі, кнехти спритно розсипалися по всіх напрямках, про всяк випадок перевіряючи, чи не ховається десь хто, чи не завалялося чогось зайвого. А я одразу рвонув нагору…
Як і слід було очікувати, моя «запірно-охоронна» система перебувала в цілості та непорушності. Значить, крізь лаз у стелі полонений лицар точно не втік.
Я притримав стулку, а Лис із поляком прибрали лаву. Потім приставили драбину і полізли нагору. Безпардонно відсунувши мене убік. Мовляв, не плутайся під ногами, пане бароне. Ну, загалом, правильно. Навіщо потрібні найманці, якщо командир сам скрізь перший ризикуватиме? А що я з них найкрутіший, в принципі, суті не змінює. Поки не накажу…
— Тут нікого немає! — згодом доповів капітан, схиляючись над отвором. — Зовсім.
Дивно. Я підвівся на дах і озирнувся. Уривки мотузок, напівпорожнє відро... Значить, брат Альбрехт, часу даремно не втрачав і розв'язатися встиг. Але й злиняв не одразу. Встиг і води попити, і хліб весь до крихти змолов. Якщо тільки із собою не забрав.
Оскільки я одразу оглянув вузеньку смужку суші довкола вежі, то тепер дивився на болото. Стрибати в нього, звичайно ж, божевілля. Але мало що — напекло сонце лисину храмовнику, от він і плигнув… От тільки одне бентежило. Я так і не побачив «вікна»… При падінні важкого й об'ємного тіла з такої висоти, у тині має утворитися чималий просвіт, який ніяк не міг затягнутися за одну добу. Незрозуміло і дивно.
Та й чорт з ним. Може, він так спритно пірнув, що й бризок не було. Втонув — туди і дорога. А якщо все-таки втік, — коли зустрінемося знову, обов'язково розпитаю, як примудрився?
— Пане бароне, — прокричали знизу. — У підвалі вежі вода… Аж під стелю.
Мої офіцери вирішили не пояснювати ландскнехтам можливі зміни у статусі наймача. Нема чого даремно морочити хлопцям голови, вони в солдатів для носіння шоломів, а не для запам'ятовування світської хроніки. Якщо є у господаря власний замок, нехай навіть у вигляді вежі — отже шляхтич. А якого виду та розміру корона у гербі — не їхня турбота.
— Знаю… Вичерпуватимемо.
— То вона це… знову натече… — розумно зауважив хтось.
— Молодець. Хвалю за кмітливість. Тобі, значить, і засипати рів. Митрофан, покажи дірку. І закладіть на совість... Як знати, може, нам тут зимувати доведеться.
Інші ландскнехти розсміялися, прийнявши моє розпорядження як покарання. Щоб розумник інший раз поперед батька не ліз, але досить швидко зрозуміли, що все вірно — заохочення. Скільки тієї канави в порівнянні з об'ємом води, що заповнює підвал.
— Не тужіть хлопці!.. — я вирішив підбадьорити інших. Адже й коню зрозуміло, що з сіл своїх вони у воїни подалися не через підвищену працьовитість. — Не такий чорт страшний, як його малюють. І кілька годин не пройде, як відра по дну заскребуть.
— Все що накажете, ваша милість…
— Це точно, накази не обговорюються, — притримав мене за рукав Лис. — Тільки, може, ти хоч би нам з Лєшеком поясниш: що такого важливого в тому підвалі? Можна без подробиць.
— Якщо скажу, що там барило із золотом, повірите?
Фрідріх із паном Пшеновицьким перезирнулись. Поляк промовчав. Він уже двічі був моїм ворогом, а ось другом стати ще не встиг. Поки тільки довіру заробляв. Отже і в розмову з власного почину встрявати не міг. Зате капітан задумливо почухався під рудою бородою і неквапливо промовив.
— Загалом, наскільки я встиг тебе пізнати, Степане, серйозними речами ти не жартуєш. І якщо скажеш, що там золото, то воно таки там.
Чудово. Ось що означає авторитет! Точно, як в універі. Перші два курси ти працюєш на залікову, а потім уже вона сама дбає про твою стипендію.
— Так, ти маєш рацію, Лисе. Я не жартував. Тільки в підвалі не саме золото, а лише двері до незліченних багатств. Але перш ніж я розкрию свої плани, пішли — організуємо роботу…
Кнехти, зрозумівши, що я не жартував, виявили ініціативу і почали виносити воду. Але оскільки діяли за своїм розумінням, ті, що йшли з повними відрами, згідно із законом Мерфі, обов'язково стикалися у дверях з тими, хто вже повертався. Відра чіплялися, вода розливалася, бійці бурчали один на одного і тільки посилювали безглузду веремію.
М-да, відразу видно, що до народження Гаррі Форда ще далеко. Чи це проблема індивідуального виховання? Ми з хлопцями з секції, коли допомагали одному другові нашого тренера на будівництві, відразу зрозуміли, що при розвантаженні цегли живий конвеєр найоптимальніше рішення.
— Стояти!
Кнехти завмерли на місці, немов у грі «Море хвилюється». Все-таки Лис молодець, вишколив. Треба йому премію виписати.
Я підійшов до парубка, що став на коліна і саме збирався зачерпнути води.
— Як звуть?
— Ганс, ваша милість, — спробував підвестися той, але я поклав йому руку на плече і повернув назад.
— Тобі, Гансе, відводиться найскладніша ділянка роботи. Стоятимеш тут. Завдання наступне: приймаєш порожні відра, наповнюєш і віддаєш назад. І ні кроку убік. Робиш тільки те, що я наказав. Це зрозуміло?
— Як накажете, пане бароне.
— От і добре. Ти… — я поманив до себе ландскнехта, що стояв поруч.
