Витязь у ведмежій шкурі - 3 - Кулик Степан
— Ваша милість, — дуже доречно в дверях показався захеканий монашок. — Діру замурували. Що накажете далі?
— Я б від вечері не відмовився… — озвався Лис, недвозначно поглядаючи на ковбасу, яку я так і не випустив із рук. Не в тому сенсі, що затис, а що так і не використав за призначенням.
— Добро… З тобою хто був?
— Генріх.
— Його відправ на посилення товаришам, а сам займися кухнею. Підкріпитися справді не завадить. У нас вдома кажуть: «Війна війною, а обідати треба вчасно».
— Золоті слова, — щиро захопився пан Лєшек. — Я все більше переконуюсь, що не помилився, прийнявши пропозицію Лиса. З таким дбайливим командиром ми ніде не пропадемо.
Монашок пішов, а я почав пояснювати офіцерам, свою задумку.
— Наш шанс, панове, у тому, що всі думають так само, як і ви. А головне, ніхто не чекає мене…
Обидва офіцери промовчали, але з їхніх облич було видно, що вони не вловлюють різницю. Навіть щось скептичне з'явилося. Мовляв, так, ми бачимо: ти добряче вимахав і в плечах роздався. Ну і що? Арбалетній стрілі все одно кого бити: сарну чи зубра. Головне поцілити. А чим більша ціль, тим складніше схибити.
— Безумство, — все ж таки не витримав Фрідріх. — Щоб мені з цього місця…
— Не поспішай… — я підняв руку, заспокійливим жестом і здивовано виявив, що все ще тримаю в ній ковбасу. Подумав секунду, розламав навпіл і один шматок простягнув Лису, а другий — пану Лєшеку.
— Вгамуйте голод і слухайте далі… Веселкові переходи прийнято вважати безпечними тому, що вони подібні до горловини клепсидри. Скільки води не налий, а вниз по краплі просочуватиметься. У нашому випадку: яке військо не збери, у бій воїни зможуть вступати лише по одному. Це раз... Два — нічого крім того, що одна людина може підняти, вона з собою не пронесе. Три — на виході на гостя чекає озброєна варта.
Офіцери жували і підтакували. Поки що все, що я говорив, не розходилося з дійсністю та їх знаннями.
— Можна вибрати найвмілішого лицаря, спорядити у найкращу броню, від якої арбалетні болти відскакуватимуть, як від граніту. Можна засунути йому в руки найбільший і надійний щит, який він може зрушити з місця. І... отримаємо броньований кулак на розбитій паралічем руці. Тому що йти наш боєць зможе не швидше за равлика. Тобто, поки добереться перших ґрат, охорона підніме тривогу і покличе підмогу.
Синхронний кивок.
— Але навіть не це найголовніша перешкода. Питання, що робити, далі? Адже нічого по-справжньому придатного для того, щоб зламати ґрати, одна людина просто не підніме. Правильно?
Фрідріх звично почухав у бороді і невпевнено пробурчав:
— Я зрозумів, куди ти хилиш, Степане. Ти й справді вартий як мінімум трьох і спокійно зміг би пронести через перехід якусь колоду. Але... тобі потрібен надійний обладунок. І важчий він буде, у стільки ж разів, наскільки ти більший за звичайну людину. Тобто рухи твої теж уповільняться. І арбалетники, трохи раніше чи пізніше, відшукають слабке місце. Тож, з чого почали розмову, у це і вперлися. Авантюра… Не має жодного шансу на успіх.
— Авантюра кажеш, — я широко посміхнувся. Адже все, що я сказав перед цим, була тільки прелюдія. — Тоді дивіться сюди.
Я дістав ножа і черконув лезом по руці. Не з усієї сили, але й не погладив. Звичайній людині вистачило б, щоб кров струмком потекла, а я навіть не подряпався.
Лис і поляк уважно дивилися, але все ще не розуміли.
— Не вірите? Фрідріху, перевір сам.
Капітан невпевнено взяв ножа і обережно провів лезом на моєму зап'ясті. Так обережно, що якби я не дивився, то навіть не відчув би дотику.
— Ти вирішив мене залоскотати? Сильніше натискай. Не з усієї сили, але й не бійся.
Лис послухався. Тепер його рухи були впевненішими. Але й цього разу моя шкіра не поступилася.
— Переконався...
— Це скрізь так чи тільки на руках? — діловито уточнив поляк, підкручуючи вуса.
— Не знаю, — мені стало весело, наче травкою затягнувся. — Усюди я не перевіряв. Але стріли розбійників від мене відскакували.
— У них такі луки, — зневажливо махнув рукою Фрідріх, азартно граючи ножем, — що мішковину не проткнуть. Продовжимо?
Чому ні? Мушу ж я дізнатися межі своїх захисних можливостей. Може, я взагалі протиударний і пиловологонепроникний? Як кращий швейцарський годинник.
На жаль, реальність виявилася менш фантастичною. З третьої спроби завданий удар досяг мети. У тому сенсі, що Лисові вдалося подряпати мені руку до крові. До речі, звичайного червоного кольору.
— Зрозуміло, — зробив висновок капітан найманців. — Міцність, як у тришарового обладунку зі шкіри буйвола. — Від стріл саме воно. Але перед арбалетним болтом, та ще й зблизька, шансів нуль. Тож я як і раніше не розумію…
— Швидкість пересування, — підказав я.
— Так! Саме! — новоспечений лейтенант найманців схопився на ноги. — А ось я здається, починаю здогадуватися…
На відміну від ландскнехта, що не розлучається з кірасою, звичний до легкого обладунку, польський шляхтич зрозумів швидше.
