Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі
– Подруга, це раптом не твоя сусідка Наталя? - змінивши посмішку на вищир, хижо вдивляється мені в очі.
– Вона, — з викликом кидаю йому в обличчя.
– Чи не через неї ти втратила майже увесь свій одяг? - дивиться з прищуром.
– Так, та це не її провина, — моргнувши розгублено відповідаю.
– А чия? - схиливши голову на бік нахабно кладучи долоню на підлокітник мого крісла.
– Ну ясно чия, — знімаю його руку, та трішки відсовуюся від нього. – Того гімнюка, забула як його звати, е-ем…
– Та не напружуйся, — знову спритно підтягує моє крісло до себе ближче. – Я і так знаю. Стосовно цього я до тебе і зайшов.
– Стосовно колишнього Наталі? - вирячивши на чоловіка очі, ошаліло перепитую.
– Угу, — дивиться мені на губи, та відверто облизує свої. Бог мій. Глитнувши панічно шукаю куди ще можна подивитися крім спокусливих губ Темного. – Я повернув всі твої речі, і зараз вони лежать у моїй машині. Як закінчиш зі своїми справами я тебе чекаю біля головного входу. Добре?
– Добре, — відкривши від здивування рота, розгублено видихаю. – І, дякую.
– Нема за що. Та стосовно твоєї подружки, — серйозно дивиться, вже якось зовсім по іншому. – Я звісно, як ти тоді вірно висловилася, тобі не батько, та будь із нею обережнішою.
– Можна я сама буду вирішувати кому мені довіряти, а кому ні.
– Це була тільки порада, а не наказ, — підтиснувши губи, відповідає та встає зі стільця. – І Дарино, мені здається нічний клуб не місце такій ніжній квіточці як ти, — збираючись вже виходити, застигає у дверях.
– І це теж мені вирішувати, згоден? - теж встаю зі свого місця, щоб почати збиратися.
– Не зовсім, — хмуро повідомляє. – Я тебе чекаю, — кидає на останок.
Нічого не відповівши, лише не визначено знизую плечима.
Звісно, в мене не було вибору, і я таки підійшла до машини Тимофія, із наміром забрати свої речі, та була безсовісно затягнута до салону автівки, та майже силоміць підвезена до дверей гуртожитку. В думках я знову подякувала Гордєєву, бо добиратися на метро з двома валізами не дуже зручно.
Коли зі своїм багажем заходжу до кімнати, одразу натикаюся на опупілий погляд сусідки.
– Нічого собі, це що твої речі? Ти що бачила мого колишнього придурка? - здивовано вигукує.
– Боже збав, — кинувши валізи втомлено сідаю на ліжко. – Це один мій знайомий допоміг, — неоднозначно кидаю.
– Хороший знайомий, — якось задумливо тягне дівчина. – Познайомиш?
– Якось згодом, — мимохіть кидаю. А про себе думаю, що ніколи цього не зроблю, не вистачало, щоб Наталка свою губу на мого Темного розкочувала.
– Чекатиму з нетерпінням, — хитро примружившись розтягує губи у звабливій посмішці, яка викликає в мене тільки роздратування. – Це ж він зараз тебе привіз? Бачу що у нього крута тачка, мабуть, і грошенята водяться? - продовжує розмірковувати в голос.
– Я не цікавилася, — відсахуюся, бо останнє, що хочу зараз обговорювати з Наталкою, це Тимофія.
– Можеш навіть запросити його на мій день народження. Це б було дуже круто! — схопившись з ліжка, голосно ляскає в долоні.
– На твій день народження?
– Так, ти ж залишишся? - дивиться пронизливо. – У цю суботу. Відмовок я не приймаю, — скидає вгору пальця.
– О, звісно, — так і не вигадавши куди мені треба у суботу поїхати, крім як додому, неохоче погоджуюсь. Бо знаючи Наталку вона мені весь мозок виїсть за цей день народження.
У суботу ввечері стіл у спільній кухні ломиться від кількості виставленого на нього алкоголю. Тут було все, починаючи від легкого пива і закінчуючи міцним домашнім 70% самогоном.
Я звісно не збиралася напуватися, та якось це в мене все ж таки вийшло. Досі не розумію як, бо пила в основному грушевий сік. Та останнє, що пам'ятаю це здивоване обличчя охоронця біля входу нічного клубу, в який ми з сусідкою все-таки вирушили. П'яна у дрин я, тикаючи чоловікові в обличчя свій паспорт, намагаюся довести, що повнолітня.
