Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Не хвилюйтесь, все з вами гаразд.

— Але чому так довго?

— Таке трапляється часто, плід здоровий, ви також, трішки зачекайте, протягом доби, максимум двох, у вас вже почнуться перейми. Можете вже лягати на стаціонар в свою палату і очікувати коли у вас відійдуть води.

— А це обов’язково?

— Ні, ви абсолютно здорові, можете приїхати завтра уже з речами, і очікувати тут, якщо звісно перейми не почнуться раніше.

— Гаразд. Дякую вам, ми мабуть поїдемо. Надіюсь що завтра ми приїдемо в останнє.

— Не хочеш заїхати кудись по дорозі, в якийсь ресторан чи ще кудись?

— Ні, коханий, я хочу до дому, мене так усе болить. Я нічого не робила, а така втомлена наче не знаю що робила.

— Ну гаразд.

Її погляд бігав туди-сюди, помітно що їй скучно та немає чим себе зайняти, вона то споглядала за перехожими, то в телефоні сиділа, то порядки в бардачку наводила, і усе це за п’ятнадцять хвилин дороги до дому. Назар ж був зайнятий своїми думками про майбутнє.

— Сонечко, ти завтра народжуватимеш, ну скоріш за все.

– І?

— На треба якесь ім’я, що нам записати в свідоцтво?

— А як ми назвемо сина?

— Так я тебе про це і запитую.

— Ну, я не знаю, придумай ти.

— Костянтин?

— Нехай буде Костянтин.

— Точно? Вероніко, це ж ім’я яке він носитиме все життя.

— Гарне ім’я, мені подобається.

— Ну гаразд, нехай буде так.

Назар не хотів нагадувати їй чому саме вона відмовилась від цього імені, адже тоді вона може відмовитись від нього ще раз, а йому не хотілося розвивати цей діалог, тим більше що це ім’я йому подобалось. Так, з часом вона згадає про це і зробить його винним у тому що її сина звати як анархіста, та він вже давно звик до її дурнуватих безпідставних звинувачень, та Вероніка дуже швидко відходила, максимум як через п’ять хвилин вона вже забувала на що ображена, якщо це звісно якась дрібничка.

Весна розквітала за їх вікнами, тепле квітневе сонце ось-ось зайде за обрій і для Вероніки мине ще один день вагітності. Вона сиділа у вітальні перед телевізором, Назар тим часом сидів у своєму кабінеті, точніше у третій спальні, яку він вважав своїм кабінетом, і рився в інтернеті в пошуках нових можливостей на ринку нерухомості.

— Назар! — почулися крики з вітальні.

— Що?

— Підійди!

— Що сталося?

— Срочно йди сюди!

Назар запідозрив щось не ладне, голос Вероніки долинув невимовно злим. Він побіг у низ, і побачив під її ногами мокрий килим, «невже в неї відійшли води?» — подумав він.

— Здається я народжую.

— Здається? Кохана, ти точно народжуєш.

— Що робити, любий, я боюсь, мені можна рухатись чи ні?

— Усе буде добре, заспокійся, усе нормально, так і має бути. Ти що, забула чого тебе вчили на курсах.

— Я не пам’ятаю.

— Як ти себе почуваєш, нічого не болить?

— Ні, поки що нічого, тільки щось дивне відчуваю, не знаю що саме.

— Це нормально, вставай, помаленьку, ходімо в машину, я відвезу тебе в лікарню.

— Може краще швидку?

— Я сам тебе відвезу, усе буде добре, не хвилюйся.

Підтримуючи по під руки, Назар акуратно повів дружину до машини. Важко сказати що він відчував в цей момент, адже ззовні він був спокійний та виважений, та всередині усе летіло шкереберть, думки летіли так швидко, що годі було впіймати бодай одну ідею, усі його дії були машинальні. Вероніка тим часом думала про те, як вина виглядає, вона так довго чекала цього дня, але тепер шкодувала про те, що не все продумала, їй було соромно з’являтись в лікарні в такому вигляді, «чому я не переодягнулась?» — думала вона.

По приїзду, їх вже чекав лікар з медсестрами та іншим персоналом, вони повільно вийняли Вероніку з машини, сама вона вже не могла щось робити, поклали в крісло та повезли в палату.

— Лікарю, з нею усе буде добре?

— Не хвилюйтесь, усе нормально, в неї вже ось-ось почнуться перейми.

Вероніку завезли одразу в родильну палату, Назар хотів бути присутнім під час родів але лікарі його відмовили, та і перед тим в нього була розмова з дружиною щодо цього, і вони прийшли висновку що йому там робити нічого, вона буде під впливом анестезії, там будуть лікарі, і він радше заважатиме аніж допомагатиме, та і побачене там він ще довго не зможе забути. Так він і зробив, хвилюванням роздирало його, та він заспокоював себе думкою «там найкращі лікарі і вони зроблять усе що від них залежить», це його трохи заспокоїло і він вирішив піти випити кави та щось перекусити, це варто зробити прямо зараз щоб не трапилось так, що його дружина народить а його не буде поряд, тому він зараз відпочине а потім розхвильовано чекатиме під дверми пологової.

Назар сидів в сквері перед лікарнею, пив каву та курив, раптом він відчув прилив сумніву щодо всього що відбувалося увесь цей час, він почав згадувати свої останні роки по днях в намаганнях розкласти все по полицях «Але як так сталося, що я повернувся в минуле, саме в той день коли познайомився з Веронікою» думав він собі «і чому у мене не було виграних в лотерею грошей, адже першого разу я їх виграв ще до того як познайомився з нею? Виходить, що я повернувся в якесь інше минуле, а не своє. Якась нестиковка. Першого разу я виграв у лотерею першого липня, а з Веронікою познайомився шостого липня, прожив декілька років, і прокинувся знову шостого липня декілька років назад. Питання — чому коли я прокинувся шостого липня другого разу в мене не було виграних мною грошей? Адже усе що було до шостого липня залишилось таким як і було, чому всесвіт захотів змінити саме момент мого виграшу на програш?», йому раптом здалося що все навколо нього сфальсифіковане, усе несправжнє, минулі декілька років раптом розчинились в його пам’яті і зникали в небутті. Він різко піднявся та чимдуж побіг в лікарню, адже йому треба пересвідчитись що це все насправді, що в нього є дружина яка народжує. Світ навколо потроху темнішав, або просто від хвилювання йому потемнішало в очах. Ліфт занадто довго спускався, Вероніка народжує на четвертому поверсі, зліва від ліфту були сходу, Назар побіг ними, не помічаючи нічого на своєму шляху, десь між третім та четвертим поверхами, Назар збив з ніг якогось лікаря який біг йому назустріч сходами вниз, той скрикнув та покотився по