Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Дякую вам. — Назар потис руку та попрощався з жіночкою бальзаківського віку.

— Вона гарний лікар. — продовжила Вероніка вже в машині по дорозі до дому. Вони досі жили в батьківській домівці, її батьки, можна сказати, мігрували до Канади і навідувались максимум двічі на рік, та і з фінансового боку це було не вигідно, адже зараз усі зайві кошти треба було спрямувати на жінку і дитину.

— Так, я знаю, читав про неї, усі відгуки дуже позитивні.

— А ти помітив що вона неодружена?

— Так, я бачив що в неї не було перстня.

— А чого ти задивлявся, вона ж стара для тебе?

— Та я не задивлявся, просто помітив.

— Як ти думаєш, це через роботу вона сама?

— Ні, чому через роботу? Якби це був чоловік гінеколог, я б ще міг припустити що він може бути неодружений через свою роботу.

— А може вона з тих?

— Я яких «тих»?

— Ну з тих що з дівчатами?

— Лесбіянка?

— Так.

— Сонечко, їй вже за п’ятдесят, у її віці не буває лесбіянок.

— Ой все ти знаєш.

27.03.2017

— Джон?

— Що це за ім’я таке?

— Нормальне. Михайло по твоєму краще, так?

— Ти знов починаєш?

— Це ти починаєш.

— Гаразд, вибач сонечко. Давай придумаємо якесь гарне ім’я.

— Давай. Як тобі Костянтин?

— Знаєш, мені подобається, як з фільму «Костянтин».

— Ой все, я передумала, я не хочу щоб мого сина звали як якогось анархіста.

— Але він не анархіст.

— Та хто б він не був, мені не подобається той фільм, і я не називатиму так сина.

— Але…

— Я все сказала!

— Гаразд, придумаймо щось інше. Може Євген?

— Ні.

— Гаррі?

— Гм, Гаррі мені подобається. Але ж з нього знущатимуться, казатимуть що він Гаррі Потер.

— Казатимуть Гаррі Потний.

— Ніхто так не каже, Назар. Так тільки ти можеш жартувати.

Назар припаркував свою машину у дворі, в їхньому домі був гараж, але для Назара, гараж це місце для накопичення мотлоху, хоча він розумів що з часом доведеться його звільнити, адже невдовзі після народження сина доведеться купити дружині машину для того щоб вона змогла робити свої справи з дитиною. Вони ще не розмовляли на цю тему, але Назар вже наперед знав про яку машину вона мріє, хоча і не був впевнений до кінця, адже як показує практика — усе змінюється.

* * *

23.04.2017

— Доброго ранку, кохана. Як ти себе почуваєш?

— Ой, навіть не знаю, усе так болить, коли він вже народиться?

— Ще зовсім трішки, сонечко, в тебе термін вийшов ще декілька днів тому, тому не варто переживати.

— Але мені важко.

— Ну потерпи трішки.

— Легко тобі казати, це не в тобі сидить трьохкілограмова людина.

«І так кожного дня» — подумки говорив собі Назар. Він кохав свою дружину, але характер в неї був надзвичайно важкий, і інколи до його голови підкрадались думки про те що усе це дарма, але він відганяв їх і не дозволяв вирости цьому шкідливому насінню. «Незабаром усе наладиться», от-от Вероніка повинна була народити, вони чекали цього не з дня на день, а з хвилини на хвилину. Вже більше не було сил терпіти, останні декілька днів вони майже не спали боячись що пологи почнуться посеред ночі.

На Вероніку її вагітність не дуже вплинула, принаймні зовнішньо, вона навіть їй личила, а от в середині зміни відбулись чималі. Якщо до вагітності вона була спокійна, мила, виважена, то тепер, якщо щось в тому світі відбувалось не так як вона цього хоче вибухала бомба емоцій, інколи це був крик який плавно переростав в сварку з чоловіком який як і завжди був у всьому винен, але частіше вона падала в істеричний плач, винуватцем якого був той же її чоловік. Назар розумів що це все наслідки вагітності, тому з часом він вже майже не реагував на неї коли вона втрачала контроль над собою, задавалося що він егоїст, але ні, Вероніка під час спокою розуміла що веде себе інколи не дуже адекватно, тому сама і не раз просила вибачення в чоловіка за свою поведінку, натомість вона його попросила не реагувати на неї взагалі під час істерик, та Назар не міг такого зробити, ззовні він не подавав ознак реакції на її істерики, але всередині нього усе палало, адже кожного разу він свято вірив що вона ридає саме через нього.

— Підіймайся кохана, я приготував тобі сніданок.

— Чому ти не принесеш його мені в ліжечко?

— Тому що тобі треба хоч якось рухатись, ти ітак майже не встаєш, пролежні скоро будуть.

— Я перевернусь на інший бік.

— Не перевернешся, бо ти вагітна.

— Та ти шо, а я й не знала. Допоможи мені встати, не бачиш мені важко самій.

Назар допоміг їй піднятись, та поки вони почали снідати минуло ще багато часу, як йому здавалося, адже дорога з другого на перший поверх для Вероніки дуже далека, та і двічі за десять хвилин їй хотілося в туалет.

— Зробити тобі кави?

— Фу, не хочу.

— Ну, як хочеш. Слухай, я маю заїхати на роботу, ти сама справишся?

— А чого ти їдеш? Ти ж взяв собі відпустку.

— Ну так це непланова відпустка, є деякі невирішені питання.

— А це обов’язково?

— Ну не зовсім, але важливо.

— Важливіше ніж я?

— Ні, звісно що ні.

— То може ти залишишся вдома?

— Гаразд, думаю я зможу все владнати по телефону. Коли ми поїдемо до лікаря?

— Вже!

— Ти ще не поснідала.

— Я не хочу це їсти? Я хочу відбивну, хочу запеченого м’яса або шашлика. А ти мені якийсь салат дав.

— Тобі треба поїсти.

— Я не буду! Розмова закінчена! Ходи, допоможеш мені одягнутись.

Через дві години вони вже були готові виїжджати. «Треба купити собі нову машину», подумав Назар намагаючись завести свій старенький седан. Дружина насупилась, і він зміг прочитати в її очах «а якби я зараз народжувала, як би ти віз мене в лікарню на цій машині, якщо вона не заводиться?», та Назар вирішив це проігнорувати. З невідомої спроби це таки сталося, вони рушили тихими вулицями передмістя в напрямку лікарні до якої навідувались щодня, приблизно 10–15 хвилин їзди, та все ж таки, ця щоденна процедура неабияк набридла їм обом. Полудень вівторка видався напрочуд тихим, заторів немає, адже усі вже приїхали на роботу і дороги вільні. Подекуди на подвір’ях гралися діти дошкільного віку, а літні люди за ними доглядали. Усі ж інші були зайняті своїми звичними справами: школа,