Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Слухай, мені незручно тебе про щось просити, але можна я залишусь в тебе на ніч?

— Так, звісно, залишайся друже, допоможеш мені це все прибрати.

І вони почали збирати сміття по всьому дому, Максим час від часу щось запитував Назара, та помітивши що той з головою поринув у свої думки залишив його вспокою, постелив йому на диванні та побажав приємних снів. Та Назар не спав, перед ним стояла довга розмова із самим собою.

«Припустимо я таки почну зустрічатись з Веронікою, де ми будемо жити? НУ, ми не житимемо одразу ж разом, навряд чи вона погодиться. В мене є її номер телефону, я подзвонюю їй завтра і куди ми підемо? В мене ж і грошей немає, мені негайно потрібно знайти житло. Де знайти гроші? Я так звик що у мене все є, я вже і не пам’ятаю як це — працювати. Я міг би влаштуватись в якусь компанію з продажу нерухомості, але що я їм скажу, що в майбутньому у мене буде свою прибуткова компанія з нерухомості, тому візьміть мене зараз на керівну посаду? Я можу піти до них на низькооплачуване стажування і з часом зарекомендувати себе там, адже я ще пам’ятаю де і коли буде змінюватись обстановка в місті і області. Але гроші мені потрібні негайно, для того щоб з’їхати. Я знаю, я переїду в хостел, влаштуюсь на будь-яку роботу, наприклад вантажником, касиром, охоронцем чи кур’єром, буду планувати графік так щоб могти проходити стажування якійсь компанії з нерухомості, навіть якщо воно буде неоплачуване, з часом я в ній добуду успіху, я в цьому впевнений. Але все ж таки, що мені робити завтра? Дзвонити Вероніці чи краще зачекати? Краще таки подзвонити і просто прогулятись у парку а там побачимо». На цих думках Назар таки заснув.

Наступного дня його розбудив Максим, було вже за десяту годину ранку, Назар трохи ще посидів, випив кави, ще раз глянув на свій телефон в очікуванні пропущених викликів від батьків, та йому ніхто не дзвонив, навіть з роботи, що було для нього трохи дивно «Сьогодні поїду і звільнюсь» подумав він. Впевнившись що в його домі нікого немає він пішов збирати свої речі, які йому по суті були непотрібні, тому він взяв лише те що вміститься в його рюкзак: зубна щітка, шампунь, рушник, нижня білизна, пара брюк, декілька футболок та сорочку, і ще якісь дрібниці. Усе інше він зможе собі купити коли розбагатіє. Маючи в кишені три тисячі він пішов будувати нове життя.

Місяць передплати проживання в 8-місній кімнаті хостелу йому обійшовся в 900 гривень, в цю суму входило і користування ланкою під ключ в загальній шафі, куди він і закинув усі свої речі, та поїхав на свою стару роботу щоб звільнитись, прибувши туди, ніхто не намагався його втримати, ніхто не був проти щоб він не відпрацювував два тижні, в бухгалтерії йому виплатили те що він заробив за останні три тижні, а саме шість тисяч п’ятсот сорок дві гривні, а отже тепер його бюджет становив майже сім тисяч, «із цим можна жити» подумав він собі, та одразу згадав що в нього бували дні коли він тратив мільйони, це мало б пригнітити його, та на нього це не вплинуло. Тепер треба знайти нову роботу, але спочатку поїсти, купивши якийсь хот-дог та колу, сівши в парку на лавочці Назар почав ритись в інтернеті в пошуках роботи, і от це його дійсно трохи засмучувало, адже він знав що здатен на більше, але нажаль ніхто йому не повірить.

На годиннику була вже 16:00, а він так і не знайшов нічого підходящого, через декілька годин він має зустрітись з Веронікою, а отже часу не так вже і багато, потрібно ще добратись до дому та прийняти душ, так він і зробив, робота може почекати до завтра.

— Привіт Назар. — сказала Вероніка коли він підійшов до неї.

— Привіт Вероніко, ти сьогодні дуже красива. — серце його таліпало, повітря не вистачало, як же важку йому буде пережити це вечір.

— Дякую, можеш називати мене Ніка, як і усі.

— Мені більше подобається Вероніка. Ходімо, прогуляємось.

Свіжий вітерець розвивав її темне волосся, в парку було досить свіжо, на відміну від гарячих літніх вулиць міста, де спека вбивала тебе, а тут вони ніжились в тіні дубових дерев сидячі під ними на лавочці, або прогулюючись малолюдними стежками парку.

Час від часу, до Вероніки підбирались думки на кшталт «він занадто добре мене знає», але вона скидала це на приємне перше враження або на доленосну зустріч. Інколи в Назара виривались маленькі деталі з її життя про які він не міг знати, та він казав що вона йому розповідала про це на вечірці, вона звісно йому вірила, адже ще не знала що Назару немає рівних в брехні та маніпуляції, він же в свою чергу почав частіше думати над тим що говорить.

Так і мину їхній вечір, Назар був впевнений що відродив своє кохання до Вероніки, а вона ж тим часом починала закохуватись в нього, адже він так ідеально їй підходив, вгадував усі її бажання з півслова, завжди знав що відповісти, робив компліменти і не був настирливий, навпаки, він тримав дистанцію. Останнє її трохи непокоїло, адже їй кортіло його поцілувати, та вона леді, і не може так вчинити, леді не личить кидатись на хлопця. Тому вона давала йому неоднозначні натяки, нахилялась до нього, зменшувала відстань, торкалась, начебто випадково, його руки, всіляко загравала з ним, та нажаль нічого не спрацьовувало, тому, під кінець вечора, на хвилі, як вона думала, закоханості, Вероніка вирішила запросити його до себе на чай, звісно без перетину межі, адже вона пристойна дівчина, а він здавався їй чесним та пристойним хлопцем, в його присутності вона не боялась за себе, та була впевнена що без її згоди він не наполягатиме.

Назар знав де живе Вероніка, та все ж прикидався незнайком роблячи всілякі компліменти її будинку. Її батьків вдома не виявилось, хоча він був впевнений що вони ще полетіли в Канаду, це його здивувало, невже вона йому брехала коли вони познайомились першого разу, та все ж він списав це на її неуважність, адже за весь час їхнього спільного життя, в нього не було причин висловлювати недовіру до неї.

— Тобі