Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

він і є, то несамовито ненавидить людей. І якщо в цьому світі знайдеться людина, яка переконає мене в тому, що Бог є, будьте впевнені, я проведу найправедніше життя, стану найсвятішим з людей, таким чистим і світлим, що мати Тереза на моєму фоні здаватиметься вам повією. І це все лише для того, щоб після смерті, коли мене зустріне святий Петро, і захоплюючись моє святістю проведе мене до всемогутнього, я подивлюсь йому у вічі і плюну просто йому в обличчя, щоб він, хоча б на мить задумався що він робить з людьми на землі», подумав Назар та зробив свій останній крок у напрямку безодні.

Частина Друга

Десь поміж сірих вулиць міста, між старих пошарпаних будинків, заховався цей богом забутий паб. Він був настільки старий і пошарпаний, що здавалося житловий будинок п’ятдесятирічного віку збудували разом із ним. В середні бару геть усе було прокурено і зовсім мало світла, в таких закладах люди не хотіли бачити інших людей. Усе оформлено в блякло-коричневих тонах, на стінах і стелі наклеєні старі постери більшість з яких уже поскручувались від старості. Основна маса відвідувачів це постійні клієнти та жителі району, ба навіть і менше, жителі сусідніх вулиць, якщо в бар і заходили нові обличчя, то це були друзі або знайомі постійних клієнтів, дізнатись про цей бар в інший спосіб було майже неможливо.

В кутку закладу, біля вікна що виходило на вулицю, сидів невідомий чоловік, його всі знали як «дивний хлопець в пальто» незалежно від пори року, мабуть, це тому що вперше він прийшов сюди в холодну пору року і завжди приходив у пальто допоки не настала весна. Всі в цьому барі знали його, знали за який столик він сяде та що буде замовляти. Ніхто не знав його імені, це був безіменний хлопець що приходив в один і той же час після заходу сонця. Прийшовши сюди вперше, він зв’язався з власником бару і сказав що хоче зарезервувати столик на десять років вперед оплативши усі видатки якщо він не приходитиме, власника це неабияк здивувало та все ж він погодився, його бар не був популярний, навіть у суботні вечори бар ніколи не заповнювався повністю. Це було так давно, що ніхто вже і не зможе підтвердити цей факт, увесь персонал вже змінився з того часу, тим не менш, коли на роботу влаштовується нова офіціантка її одразу інструктують, що столик зарезервований за «дивним хлопцем», на ньому завжди стоїть табличка «резерв», навіть коли він там сидить, табличка все рівно на столі. Це все розповідають лише для того, щоб коли хтось там сяде офіціант ввічливо попросив клієнта пересісти за інший стіл.

Невідомо чому, але «дивний хлопець» вселяв повагу і страх в персонал закладу, вони дуже уважно слідкували за його столиком, протирали та міняли попільничку в декілька раз частіше аніж інші столики, бармен та персонал кухні виконували його замовлення в першу чергу.

Назар сидів за своїм столиком, пив віскі з льодом, та спостерігав у вікні за людьми що минали. Після смерті дружини та матері, Тимофія запроторили за грати, а Назар зрозумів що в цьому місті вже не залишилось місця для нього, більшість його друзів відвернулись від нього, хоч він про це і не знав, адже йому було байдуже, з жодним із своїх знайомих чи друзів він не намагалася вийти на контакт, ба більше, ігнорував тих хто намагався зв’язатись із ним. Тижнями, ті для кого Назар ще був небайдужим, штурмували двері його дому та його телефон в надії почути бодай щось від нього, та все дарма.

«Як я до такого докотився?», подумки запитував він сам себе, склав руки на столі, схилив голову і почав засипати аж поки крізь сон до нього не долинули крики матері.

— Вставай, скільки можна спати, ти на роботу запізнишся. — кричала Марія на сина. Назар відкрив очі, і не міг зрозуміти як він тут опинився, що відбувається, чому він у своєму будинку, його вираз обличчя раптом став перелякано-збентежений.

— Де я? — запитав він Марію це питання збило її спантелику, вона бачила що з ним щось не так.

— Ти що, вчора так напився що нічого не пам’ятаєш? — припустила вона.

Назар розгубився, він встав з ліжка і почав роздивлятись по сторонах, в нього були здогади що трапилось, але він не міг в це повірити, йому потрібно було розібратись де він знаходиться і що відбувається, якщо він зараз почне говорити про дружину, дитину, та всі ці події що з ним трапились мати вирішить що він божевільний, адже він вже не був впевнений що це все насправді було. Потрібно було якомога швидше вигнати матір з кімнати, інакше вона почне щось підозрювати.

— Так, так, я вже встаю, я пізно дуже ліг спати і не виспався, у мене все добре, зараз я вже йду на роботу, все нормально. — почав він швидко перебирати слова одягаючись. Марія ще раз глянула на нього, кинула на сам кінець збентежено-дивний погляд та вийшла з кімнати.

— Що в біса сталося? — запитав він сам себе та почав ходити по кімнаті зі сторони в сторону, серцебиття пришвидшилось від хвилювання і йому стало трохи не по собі, тому він вирішив підійти до вікна та трохи подихати свіжим повітрям. «Де твій телефон?», вирвався крик у його голові, адже там мають бути номера, дружини, її батьків, тощо. Назар почав перекидати речі в кімнаті в намаганнях знайти його, але це ніяк не вдавалося, аж поки він не помітив свій старий апарат поряд з ліжком, йому не вдавалося його найти бо він вже й не пам’ятав який телефон в нього був п’ять років тому. Взявши його в руки він почав перелистувати телефону книгу, але номера Вероніки там не було, зібравши волю в кулак він вирішив все одно подзвонити їй, адже знав її номер на пам’ять. З кожною набраною цифрою йому ставало все гірше і гірше, чоло вкрилося каплями поту, серцебиття зашкалювало, Назар сів на ліжко та хвилини зо дві дивився на набрані цифри, зібравшись він таки натиснув «виклик», гудок, за ним ще один, а потім ще один гудок протяжністю у вічність.

— Алло. — почулося з того кінця, такий знайомий і любий голос, йому не вірилося що він чує його знову, адже він на власні очі бачив як її похоронили. — Алло, я вас слухаю, алло. — продовжувала вона. Але що йому сказати?

— Алло, це Назар. —