Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Нічого собі, він буде в захваті від такого подарунку.

— Я теж так думаю. Можливо ти все ж таки передумаєш, і поїдеш зі мною? — запитала його Вероніка коли зупинилась біля дверей.

— Ні, кохана, я не передумаю. — відповів він і усміхнувся їй у відповідь.

— Ну гаразд, як звільнишся, телефонуй. — сказала вона вже на ходу. Назар пішов у дім, зробив собі чаю, сів на канапу у вітальні, та поринув у світ своїх дивних і безмежних думок аби поговорити з єдиною людиною яка здатна його зрозуміти, з собою.

«Інколи, у мене виникають підозри, що я не такий як усі інші, що зі мною щось не так. Таке відчуття наче я просто зламався, наче я іду по стежині життя не в тому напрямку, і замість того щоб жити як усі нормальні люди, я беру в руки лопату і копаю свій шлях попередньо знаючи що він ні до чого не приведе. Звідки і чому в моїй голові з’являються такі думки? Звідки ця ненависть? Навіть не так, звідки це «нічого і все», незрозуміло. Я сам собі перечу в кожному слові, у мене наче кожної сьомої секунди народжується нова особистість і в той же час помирає попередня. Вся ця маячня яку я не в змозі зрозуміти, хоча я і являюсь творцем цієї маячні. У всьому повинна бути логіка, і в моїх діях також. Все так важко, і так легко. Стільки слів які не є гучніші за тишу, хоч кричи хоч не кричи, ніхто не почує, та і нікому слухати. Як таке може бути, що я запитую сам себе, але не розумію суті питання? Звідки це бажання вбивати і знищувати все навколо себе, але при цьому, у мене немає сил встати з ліжка? Просто хочеться сидіти біля вікна і дивитись як руйнується цей світ. Це мій рай».

Тим часом, день народження Тимофія йшов на повну, людей було не багато, декілька його друзів та сусідів, подруги Марії та Вероніки, повинен був прийти ще Назар, та всі надіялись що його не буде, адже він усім зіпсує цю вечірку.

— Вероніко, який я радий тебе бачити. — зустрічав її Тимофій. З його уст ледве не вирвалось «Чому ти без Назара», та він побоявся запитувати, так як не хотів почути що він незабаром прийде, або щось інше такого плану, а йому дуже на хотілося його тут бачити. Якби він прийшов, йому б довелося вести себе з ним люб’язно, сміятись з його невдалих жартів і так далі, але все рівно це б зіпсувало його день.

— У мене є подарунок, маю надію тобі сподобається. — вона простягнула йому пакунок з сигарами та віскі, який він тут ж розкрив.

— О господи, як приємно. Я тільки вчора про це думав, як би було добре закурити кубинську сигару сидячи біль каміну та попиваючи віскі. Ти просто золото, Вероніка. — їй було неймовірно приємно чути його компліменти.

Свято йшло своєю стежкою, усі випивали та веселились. Вероніка весь час проводила поряд з Тимофієм, вона і не помічала відсутності свого чоловіка. На деякий час, вона відчула себе вільною, її не мучили думки про Маргариту і про Назара, який, швидше за все, проклинає її напиваючись в якомусь барі. «Хоч би він сюди не прийшов», думала вона, адже тоді свято піде коту під хвіст. Неочікувано для себе самої, вона раптом помітила що дивиться на Тимофія зовсім іншими очима. Він веселив її, підіймав їй настрій, приділяв їй увесь свій час не звертаючи увагу на інших, їй здавалося що вони розуміють один одного з пів слова.

— Знаєш, Вероніко, я ніяк не можу зрозуміти, як така прекрасна, розумна, красива і весела особистість могла зв’язати своє життя з таким як твій Назар. Якби не та лотерея, жив би він далі тут за мій рахунок.

— Я сама не знаю як так сталося, усе так швидко закрутилось, я не встигла і отямитись як ми вже одружились. Але треба шукати у всьому плюси, якби я не познайомилась із ним, я б не познайомилась із тобою. — сказавши це вона побачила як загорілись його очі, та і її очі сяяли, це був ще один крок спрямований на зміцнення їхньої дружби.

Минали години, ці двоє так розговорились що і не помітили як гості почали розходитись. Одного за одним Тимофій проводжав до дверей супроводжуючи їх фразами «Дякую що прийшли, мені було дуже приємно, дякую за подарунок, ще побачимось тощо». Подруги Марії вирішили продовжити цей вечір в караоке, вони звісно запросили Тимофія, та він відмовився, тож в будинку залишились тільки він та Вероніка.

— Золотце, а чи не бажаєш ти сісти біля каміну, викурити по сигарі ти випити по склянці віскі?

— Можна спробувати. — усміхнулась вона, їй не подобались сигари, але йти до дому, до чоловіка вона хотіла ще менше.

— Вероніко. — почав Тимофій вже трохи серйознішим тоном наливаючи в її склянку віскі. — ти дуже хороша людина, мені так приємно з тобою спілкуватись, я маю надію що ми і далі спілкуватимемось.

— А чому ми можемо перестати спілкуватись? — з деяким здивуванням запитала Вероніка.

— Я хочу піти від Марії, я більше так не можу, я більше не можу так жити. Мені потрібна свобода. Ти мене розумієш?

— Ох, Тимофій, як я тебе розумію. Чесно кажучи, мені і самій часто приходять думки про те, щоб піти від Назара, кинути все і поїхати куди небуть. Але це все лише в хвилина слабкості. Я розумію що на даний момент, в наших стосунках не все гаразд, але я вірю що все налагодиться.

— Ні! — крикнув Тимофій. — Не налагодиться! Як раніше, вже не буде, навпаки, з кожним днем ставатиме все гірше і гірше. — він схопив Вероніку за руку і підтягнув до себе, так близько що його очі були в декількох сантиметрах від її очей. — Давай втечемо, втечемо від них усіх разом. Я д бачу, що між нами є зв’язок, ніхто і ніколи не розумів мене так добре як ти. В мене є заощадження, і досить не малі, я отримав виплату по страховці за будинок. Купимо собі власний будинок, лише для нас обох, там де нас ніхто не знайде і почнемо своє життя заново. — він мав вигляд хлопчиська що закохався в сусідську дівчину, а батьки забороняли їм зустрічатись.

— Я так не можу, Тимофій. — Вероніка відсунулась від