Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Може я невчасно, можливо у вас гості?

— Ні, доцю, я сама вже цілий день, окрім тебе ніхто і не дзвонив мені, навіть Назар.

— Я обов’язково скажу йому щоб зателефонував. — сказала Вероніка зітхнувши з полегшенням.

— Не варто, якщо не хоче то нехай не дзвоне свої матері.

— Як забажаєте. Ну гаразд, я вже на майже на місці, через хвилину буду. — сказала Вероніка наостанок і кинула слухавку, вона була надзвичайно рада що Тимофія немає вдома, та її все рівно щось бентежило.

«Що як він все таки буде там?», думала собі Вероніка «Що мені робити? Що казати? Можливо не варто туди їхати?». Раптом в її пам’яті почали спливати моменти з її життя які так глибоко намагались закопати в клинці. Зґвалтування, смерть її дочки, усі брехні Назара. Вона глянула у вікно, це останнє перехрестя, невідомий колір світла світлофора, нога плавно тисне педаль газу а час уповільнюється. Автомобіль зліва летить на неї та врізається точно у неї, а вона навіть не пристебнута. Її викидає на вулицю через праве вікно салону, вона не бачила хто в неї врізався і що трапилось, і те як той автомобіль поїхав геть і його більше ніхто не бачив.

— Мама. — вперше сказала Маргарита, Вероніка тримає її на руках та починає несамовито цілувати її та загортати в свої теплі обійми, в очах сльози щастя, вона не може повірити що її дочка жива, невже усе це жахіття їй просто наснилось. До кімнати заходить Назар, в його руках букет її улюблених рожевих троянд, Вероніка вдихає їх пахощі і не може повірити своєму щастю. Назар підходить до неї, просить взяти Маргариту на руки, та Вероніка не хоче її віддавати, вона так довно не бачила як її дочка посміхається, вона просто не може її віддати, раптом вона помічає що дочка вже не в її руках, це якась незнайома дівчина обличчя якої неможливо побачити. Вероніка обходить її з усіх боків, та її обличчя все рівно не видно, вона не розуміє чому її дитина в руках у незнайомки, чому Назар ніяк на це не реагує. Вона намагається щось йому сказати, крикнути, та в неї нічого не вдається, вона не в змозі вичавити з себе і звуку. Вона сіла на ліжко і почала ридати не в силах дивитись як її чоловік з дочкою ніжаться в обіймах незнайомої жінки. «Вероніко, кохана…» понеслося десь здалеку, але коли вона підняла голову навколо неї не було нічого, лише пустота, і лиш невеличкий промінь світла десь в невідомому напрямку, в неї з’явилось небачене бажання підійти ближче до цього промінчика світла серед цієї темноти, «Кохана, все буде добре, ти чуєш мене», хтось промовив знову, прислухавшись, Вероніка впізнала голос чоловіка що лунав в протилежному напрямку від променю світла, вона зірвалась з місця, почала бігти на цей голос відчуваючи що от-от втратить свідомість.

— Назар, це ти? — прошепотіла Вона.

— Так, кохана моя, це я. — він вхопився за її холодну руку, якої вона вже не відчувала. — все буде добре, чуєш мене, ти обов’язково поправишся.

— Я кохаю тебе.

– І я кохаю тебе, Вероніко, ми виберемось, ти обов’язково звідси вийдеш.

— Вислухай мене, я повинна тобі дещо сказати. — вона розуміла що зовсім не багато часу залишилось, їй потрібно сказати йому правду про Тимофія.

— Так, я слухаю тебе, сонце.

— Я хочу вибачитись.

— За що?

— Ти був правий, Назар, ти завжди був правий.

— Щодо чого?

— Щодо Тимофія, він чудовисько, не варто було мені з ним зв’язуватись, коханий. Потрібно було з самого початку переїхати в інше місто.

— Що він зробив, що ти маєш на увазі?

— Мені здалось, лише на мить, що я в нього закохалась, але це нічого не означало, це лише миттєва слабкість, і нічого би не трапилось, якби не… — вона зупинилась набираючись сміливості сказати те, що сказати важче аніж просто померти, але Вероніка не могла так з ним вчинити, вона вважала що правда повинна бути сказана.

— Якби не що? Кохана моя, мила, скажи будь ласка, не мовчи, я прошу тебе.

— На моєму дні народженні, ми сиділи в кабінеті, і він мені казав що закоханий в мене, запропонував втекти, але я відповіла що кохаю тебе, і між нами нічого не може бути, але було вже надто пізно, він був не при собі, схопив мене, і…

– І що? Що він з тобою зробив?

— Назар. Він мене зґвалтував. Але, це в минулому, я не впевнена, що протримаюсь до ранку, і я хочу щоб ти пробачив мене перш ніж ми розпрощаємось назавжди.

— Кохана моя, тобі немає за що просити пробачення, ти нічого не зробила. — його голос був спокійним та стриманим. Дивлячись Вероніці прямо в очі, він мовчки піднявся з крісла, та попрямував до дверей.

— Стій, не йди, вже надто пізно, ти вже нічого не зміниш, це все вже в минулому. — та було надто пізно, ідея що зародилась в його голові була міцніше сталі, і ніщо не могло змінити це рішення. З її очей полились сльозі, вона ще така молода, а стільки сліз було пролито за такий короткий час. «Мамо», почула вона десь здалеку, стіни палати кудись зникли, немає ліжка і цих приборів які підтримують її життя, лише невеличкий білий промінь. «Мамо, мені страшно», Вероніка впізнала голос Дочки який линув тепер просто крізь світло, їй стало страшно. «Я так скучила за тобою, моя доця», сказала вона в напрямку світла, «Я чекаю тебе, мамо», відповіла її дочка, і Вероніка з усіх сил побігла їй назустріч

* * *

«Ось він, кінець. Те, що не вбиває тебе, не робить тебе сильнішим, навпаки, це робить тебе слабшим, злішим, черствішим і жорстокішим, кожна хрінь яка відбувається з тобою в цьому житті вбиває якусь частинку тебе, і рано чи пізно, настає день коли у тобі вже не залишається нічого живого, тільки шкіра і кості. І тваринний інстинкт. Окрім як їсти, спати, дихати, випорожнятися… Все це одне і теж саме, ти вже нічого не відчуваєш, тебе не існує, тебе стерли з історії цієї планети, ніхто і ніколи не дізнається про твоє існування. Всі кого ти любив, всі хто являвся тої чи іншою причиною для життя — померли. І померлий найжорстокішим способом. Поглянь навколо, що ти бачиш? Нічого, в цьому світі більше немає причин для життя. Ти можеш лише існувати як декорація цього суспільства. Я знаю одне, Бога немає в цьому світі. А якщо