Чужі скелети - Андрій Анатолійович Кокотюха

Батьківська любов буває причиною надмірностей у вихованні. Якщо любити не вміють, ця любов переростає в нарцисичне властолюбство. Вміння любити — це щось більше, ніж відчуття любові. Воно коливається між щастям і страхом. І головне в умінні любити — здатність вчасно відпустити, надати тому, кого вважаєш дитиною, свободу.

Вийти на волю не означає звільнитися.

Учитель вкладав у голови менших цю істину довго, неквапно, старанно і невтомно. І дівчина переконалася — він говорив правду. А також до неї дійшло: правда завжди одна, ось тільки підтверджуватися істина може різними способами.

Коли вона знайшла старшого брата та прийшла до нього разом із іншою його меншою сестрою, збагнула — там, за межами окресленої ним Території Свободи, вона справді ніколи не почувала себе вільною. Бо там, за межами території старшого брата, від неї постійно чогось вимагали. Наприклад, Родя, Родіон — теж хотів бути другом і учителем. Постійно вчив її жити, зануда паскудний. Батькам він подобався, навіть дуже подобався, і дівчина розуміла чому. Адже Родя був такий самий, як вони: і язик же в людини не заболить постійно повчати, радити, словом — виховувати! Тоді вона ще не знала про те, що десь зовсім поруч живе її старший брат, для якого обмеження — найбільший гріх.

Познайомившись із ним ближче, дівчина спочатку зрозуміла — справді, обмежень не існує, свобода понад усе. Потім їй перестало це подобатися, навіть дуже швидко перестало. І тоді вчитель пояснив: у неї є повне право на обмеження власної свободи.

Бо по-справжньому вільна людина може почуватися такою навіть у темному вогкому підвалі.

З мокрицями.

Ось вона, ця страшна правда. Дівчина усвідомила, що таки ніколи не почувалася вільною. Ні вдома, ні в тих місцях, куди їй вдавалося втекти від домашньої задухи. Ні поруч із Родіоном, який чомусь уперто знаходив її і повертав назад додому. Ні тут, на Території Свободи, поруч зі старшим братом та іншими своїми новими родичами. Особливо — в тому підвалі, де вона проходила обряд очищення.

Значить, вирішила дівчина, коли їй нарешті дозволили вийти з підвалу, свободи не буває. Свобода — це міф, це казка, це примарна оаза в спекотній пустелі, якої втомлений і виснажений подорожній марно намагається дістатися. Ну, десь так учитель і говорив…

Але все одно якось уранці дівчина зважилася на те, аби встати і вийти звідси. Залишити Територію Свободи, де вона зовсім цієї свободи не відчувала, аби повернутися у великий світ. Де теж, як казав учитель і як вірила ще місяць тому вона сама, теж усі живуть у добровільних кайданах. Тільки в тому світі були мама, тато, навіть Родя, Родіон — ніколи б не подумала вона, навіть у найгірші свої часи, що може скучати з ним — до божевілля, до нестями.

До смерті.

Вибравшись зі свого кутка, дівчина намагалася рухатися тихо. Голова паморочилася, перед очима роїлися веселкові мушки, та все ж таки вона зібрала останні сили, аби з їхньою допомогою дістатися виходу, нікого не розбудивши. До того ж дівчина не знала, хто з її нових та вже остогидлих земних родичів, братів і сестер, насправді спить, а хто так, як вона, просто провалився в забуття від утоми та страху й ось-ось отямиться.

І з переляку за себе гукне старшого брата.

Бо якщо не гукне, то опиниться у вологому підвалі з мокрицями. А навіть найактивніші шукачі власної свободи не дуже хотіли відчувати цю-таки свободу там, на глибині півтора метри, де можна тільки лежати на холодній цеглі. Одна з молодших сестер розповіла: раніше погріб цей був глибиною трошки понад два метри. Але учитель, майже відразу потому, як отаборився тут, переобладнав підвал. Невідомо звідки привезли цемент, пісок, машину цегли, і за кілька днів земляну підлогу спочатку забетонували, зробивши міцний фундамент, а потім заклали цеглою, піднявши її рівень десь на півметра. Відтоді там і не можна стояти.

Ті, хто опинявся в підвалі, стояти не дуже-то й хотіли. Більшість із них узагалі нічого не хотіли — спускалися туди покірно. Тільки деяким, як пояснював старший брат, нерозумним доводилося зв’язувати руки. А решта потім що три години ставала кружка над відкинутою лядою підвалу і хором просила в зв’язаного пробачення. Той мусив пробачити, бо в іншому разі вийти з підвалу ставало складніше.

Дівчина теж пробачила.

Вона й тепер, пробираючись до виходу, ні на кого не сердилася, навіть на старшого брата. Ну, хіба на себе…

Коли вона була вже майже біля дверей, радше відчула тваринним інстинктом, ніж помітила в напівтемряві підозрілий рух. Не стрималася — скрикнула. Але замість того, аби скочити на рівні ноги та мчати, скільки лишилося сил, подалі звідси, у великий світ, нехай не такий вільний, як їй здавалося місяць тому, дівчина вклякла на місці, приросла до брудної дерев’яної підлоги.

Брудної — бо тут усе брудне. За словами учителя, кожна людина має право не прибирати там, де живе.

Це проти природи, казав він. Хто бачив чисто прибраний ведмежий барліг, євроремонт у вовчій норі чи ідеально вимиту собачу буду? А ведмеді, вовки та собаки без цього сильні по природі своїй, сильніші за людину, людина їх боїться…

Дівчина зрозуміла: всі, хто опинився на Території Свободи, боялися старшого брата.

І мабуть, так, як вона, подумки називали його твариною. Тільки для когось ця тварина лишилася прекрасною, а для когось — жахливою, хижою, небезпечною. Від лігва якої треба тікати якнайдалі.

Рух повторився.

Дівчина повернула голову туди, звідки відчувався порух, і зустрілася очима із затуманеним поглядом Левка, одного з молодших братів.