Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Це брехня! — почав кричати він. — Визнай! Ти не кохаєш його! Визнай, що ти кохаєш мене! — він схватив її знову, кинув на диван, навалився на неї усім тілом і почав її цілувати.

— Ні! Зупинись Тимофій, ти зійшов з розуму. — вона крутила головою, намагалась вирватись з його обіймів але безрезультатно, він міцно її схопив. — Зупинись, або я почну кричати. — додала вона, і Тимофій на секунду зупинився, глянув їй у вічі та вдарив її по голові з усієї сили. Здавалось що лише на мить вона втратила свідомість, але коли вона почала приходити до тями, у неї в роті уже була якась ганчірка а руки були зв’язані. Вона вже не намагалась кричати, надто сильно вона була налякана, просто мовчки лежала на підлозі та дивилась на Тимофія скляними очима з яких поволі текли сльози.

— Ти ще така молода і красива. Ти не розумієш, я це роблю заради тебе, адже я кохаю тебе. — він нахилився до неї, почав її цілувати, все повторяючи як сильно він її любить і що це все тільки заради неї. Вона намагалась якось увернутись від його мерзенних посягань, та нічого не вдавалося, сили покидали її. Тимофій розірвав її плаття, розстібнув її розовий під колір плаття бюстгальтер і почав повільно мацати її груди, потім почав їх облизувати повільно спускаючись по її стану до живота. На сам кінець, він стягнув з неї трусики та встав щоб окинути зверху своїм поглядом це маленьку і тендітну дівчину, яка прийшла привітати з днем народження свого, як вона думала, найкращого друга.

— Якщо комусь про це розповіси, я вб’ю тебе.

* * *

В палаті було прохолодно, за вікном похмуро. Тьмяне світло пробивалося крізь сірі жалюзі. Вероніка сиділа одна навпроти ліжка Маргарити, вона тут уже два дні. Після дня народження Тимофія їй нікуди було податись, чоловіка бачити вона не хотіла, зазвичай, в поганому настрої вона їхала по підтримку до Тимофія і він підіймав їй настрій та допомагав справитись з будь-якими проблемами. Але цього разу усе по іншому. Медперсонал вже не звертав на неї уваги, вони заходили в палату, перевіряли показники приборів і йшли геть не обмовивши ані слова Вероніці, в цьому не було жодного сенсу, вона все одно нічого не відповідала. Здавалося, що вона старіє з кожною хвилиною. Її вже не тішила надія, що Маргарита раптово відкриє очі і все буде добре. Ні, вона просто сиділа поряд і чекала кінця що неминучий, вона її мати, і вона відчувала що кінець уже поряд.

— Нарешті! Я знайшов тебе. — радісно вигукнув Назар зайшовши в палату, побачивши в якому вона стані, що вона навіть не озирнулась до нього, він розгубився і не знав що йому тепер робити. Він повільно підійшов, сів поряд і обійняв її, але Вероніка навіть не поворухнулась, вона наче померла, і її труп просто залишили в кріслі з повернутою головою в сторону своєї дочки.

— Що трапилось? Куди ти зникла після дня народження? В тебе все гаразд? Не мовчи, кохана, я благаю тебе, скажи хоч що небуть. — щось нове відчув Назар в цей момент, емоції яких він раніше ніколи не відчував. Раптом тишу розгромили дивні звуки які линули з приборів що підключенні до Маргарити, в палату миттєво ввірвалось безліч лікарів, медсестер, почали щось кричати своє незрозумілою медичною мовою, метатись туди сюди, Назар дивився на них і не розумів що робиться, раптом лікарі відірвали якийсь прилад від Маргарити та швидко повезли її в невідомому напрямку, як Назар здогадався з їх слів, її відвезли в реанімацію. Він бігав по коридорах з криками «Що з нею? Скажіть мені, що з моєю дочкою», але ніхто не звертав на нього уваги, тільки медсестра яка намагалась запевнити його що все гаразд, і в нього немає причин для хвилювання. Він повернувся в палату, Вероніка сиділа там же де і раніше, в тій же позі, тільки тепер вона дивилась в пустоту, вона передбачила це, і знала що станеться далі.

«Чому саме чорний колір одягають на похорони? Все навколо й так повне лайно, а цей чорний колір жодним чином не поліпшує ситуацію. Ось якийсь мужик ридає над труною моєї дочки, я його вперше бачу, яке узагалі він має відношення до Маргарити? Можливо це друг матері, але чого він сюди приперся?».

Всі сиділи за столом, люди спілкувались між собою на буденні теми, робота, навчання, погода, новини, сперечались на спортивні теми, посміхались, а іноді, коли їм хтось робив зауваження трішки стишували тон. Назар вийшов на вулицю, адже більше не міг цього терпіти, до нього приєднався Максим.

— Як ти, друже? — запитав він.

— Я справлюсь. — відповів Назар. — Я з усім справлюсь, не знаю тільки, що буде з Веронікою, останнім часом вона дуже дивна.

— Не хвилюйся, Назік, все налагодиться, по іншому не може бути. Ви з Веронікою стільки пережили, що тепер весь світ перед вами в боргу. — ці слова трохи підбадьорили Назара, йому навіть подобались ці похорони, адже вся ця процесія пробуджувала в ньому людяність, чого раніше в нього не було.

Здавалося час зупинився, усі йшли до цвинтаря надзвичайно повільно. Назар, разом з Максимом, Данилом та ще якимсь знайомим несли труну в якій лежала його дочка. До цвинтаря потрібно було йти півтора кілометра, а рухались вони наче слимаки. Труна була відкрита, і всі хто проходив повз кидали свої недолугі співчутливі погляди на маленьку дівчинку в білому платті яка вже ніколи не піде до школи, в неї не буде випускного, в неї ніколи не буде першого поцілунку з якимсь хуліганом за школою, у неї вже ніколи нічого не буде. Вероніка йшла одразу чоловіком, йшла мовчки і весь час ридаючи, вона вже так довго в такому плачевному стані, що здавалося плач її звичайний стан, ніхто вже і не пам’ятає її іншою. З кожним кроком ставало все важче йти, на горизонті уже виднілося кладовище, ще зовсім трішки і цьому всьому настане кінець, усе це закінчиться, все буде забуто, все буде в минулому і можна починати нове життя.

Сидіти за столом і споглядати як люди які не мають жодного стосунку до Маргарити виявляють своє недолуге співчуття, для Назара було