Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

Сергій Інакший

ЯК ПРАВИЛЬНО З'ЇХАТИ З ГЛУЗДУ,

АБО ПОСІБНИК З БОЖЕВІЛЛЯ

Подяка:

— Вихопень Лілії Василівні, викладачці української мови та літератури Сокільницької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня імені Івана Яковича Франка, першій людині яка змусила мене задуматись над тим, що я можу писати художні твори;

— Шумлянському Володимиру Омельяновичу, викладачу філософії, історії України, соціології та економіки Львівського коледжу «Інфокомунікацій» Національного університету «Львівська Політехніка», першій людині яка спрямувала мене до дій в напрямку написання художніх творів;

— Чигринській Юлії Павлівній, моїй коханій другій половинці, першій, єдиній і останній людині яка кожного дня підтримувала мене та підтримує і сьогодні в написанні цієї книги.

Дякую вам.

Частина перша

— Я досі не можу повірити, що ми це зробимо. Завтра, нас вже тут не буде, а там, по той бік океану, на нас чекатиме нове життя. Ти розумієш мене, коханий? Усе нове. Дім, сусіди, друзі. Я навіть одяг спалю, що на мені, як тільки куплю новий.

— Навіщо так довго чекати, спали зараз, і летімо голі. — це був невдалий жарт Назара.

— Зачекай трішки, сонце, я ще повинна побачитись з твоєю матір’ю, хочу попрощатись з нею наостанок. А ввечері, коли я повернусь, і це буда наша остання ніч тут, зробиш з моїм одягом усе що забажаєш.

Вероніка поцілувала його на прощання, та за хвилину вже зникла. Назар, залишився в ресторані, кава яку тут подавали була досить непогана, і йому хотілося смакувати її якомога довше, хотілося запам’ятати її смак наостанок. Дружини не буде ще декілька годин, а отже йому нікуди квапитись. Повернувшись в номер, Назар всівся перед телевізором в очікуванні Вероніки та в намаганнях не заснути, та йому це не вдалось «Вероніка розбудить мене коли повернеться» думав собі він, але телефонний дзвінок порушив його спокій. Годинник показував 20:13, він спав декілька годин, спросоння він вирішив що це його дружина телефонує, хоче купити вина, та не може вибрати яке саме, або ще щось такого роду.

— Коломієць Назар Артемович? — запитав чоловічий голос з того боку.

— Так, це я, я вас слухаю, а хто це? — він був ще сонний, і йому було важко зорієнтуватись, він бува подумав, що це найманці, яких він найняв напередодні для Тимофія, і вони телефонують щоб доповісти про виконану роботу.

— Назаре Артемовичу, ваша дружина зараз знаходиться в шостій міській лікарні, трапилась жахлива автокатастрофа і вона в важкому стані, вам потрібно якомога швидше приїхати сюди.

Час навколо зупинився, і не тільки час, все до чого сягав зір раптом перестало існувати. Наче мільйон вибухів поєднались у єдине а епіцентром була його голова. За одну лише мить, в пам’яті промайнуло усе. На другу мить, він повернув себе до звичного стану. Спокійно поклав слухавку, одів джинси, улюблену сорочку, кросівки, вийшов з номера попередньо вимкнувши телевізор та світло і спустився до центрального входу чекати на таксі, яке замовив ще в номері.

— В шосту лікарню, будь-ласка. — сказав Назар водію.

— Пане, у вас щось трапилось? У вас якийсь стурбований вигляд.

— Ні, все гаразд, їду провідати дружину. — відповів Назар, і хоч на вигляд він був більш-менш спокійний, в його голові все ще не вщухала буря, тому він одразу одягнув навушники, в нього була певна відраза до незнайомих людей, і розмовляти з ними він ніколи не любив, а зараз тим паче.

Іронія долі, але все це вже відбувалося раніше, в цій самій палаті, ще зовсім недавно, лежала його донька, і сьогодні тут прохолодно так само як і минулого разу, а за вікном так само похмуро, тьмяне світло пробивалось в палату крізь сірі штори. Назар сидів один навпроти Вероніки. Здавалося, він старіє з кожною секундою, його вже не тішить надія, що Вероніка раптом відкриє очі і все буде добре, ні, він просто сидів і чекав кінця що неминучий. Зараз, він відчував те саме, що відчувала його дружина, коли помирала Маргарита, тоді, він її не розумів, але зараз розуміє, шкода що надто пізно.

— Назар, це ти? — прошепотіла вона, очі її були ледь відкриті. Втративши багато крові та здобувши безліч переломів вона мала жалюгідний вигляд. Лікарі робили усе можливе, проте, прогнози були найгірші — до ранку вона не дотягне.

— Так, кохана моя, це я. — він вхопився за її холодну руку, якої вона вже не відчувала. — Все буде добре, чуєш мене, ти обов’язково поправишся.

— Я кохаю тебе. — її обличчя сяяло від щастя, прикрашене легкою посмішкою. Вона відчувала, що от-от все закінчиться, не буде більше брехні, фальші, смертей рідних, печалі. Тепер уже нічого не буде.

– І я кохаю тебе, Вероніка, ми виберемось, ти обов’язково звідси вийдеш, і ми полетимо в Канаду, до твоїх батьків, почнемо нове життя, все як ти мріяла.

— Вислухай мене, я повинна тобі дещо сказати. — кожне слово давалось їй з надзвичайною важкістю, здавалось, що вона кожної миті може померти, так і не сказавши що прагнула.

— Так, я слухаю тебе, сонце.

— Я хочу вибачитись.

— За що?

— Ти був правий, Назар, ти завжди був правий.

— Щодо чого?

— Щодо Тимофія, він чудовисько, не варто було мені з ним зв’язуватись, коханий. Потрібно було з самого початку переїхати.

— Що він зробив, що ти маєш на увазі?

— Мені здалось, лише на мить, що я в нього закохалась, але це нічого не означало, це лише миттєва слабкість, і нічого би не трапилось, якби не… — вона зупинилась набираючись сміливості сказати те, що сказати важче аніж просто померти, але Вероніка не могла так з ним вчинити, вона вважала що правда повинна бути сказана.

— Якби не що? Кохана моя, мила, скажи будь ласка, не мовчи, я прошу тебе. — він намагався вичавити з себе сльози, але в нього нічого не виходило.

— На моєму дні народженні, ми сиділи в кабінеті, і він мені казав що закоханий в мене, запропонував втекти, але я відповіла що кохаю тебе, і між нами нічого не може бути, але було вже надто пізно, він був не при собі, схопив мене, і…

– І що? Що він з тобою зробив?

— Сонце, він мене зґвалтував. Але, це в минулому, я не впевнена, що протримаюсь до ранку, і я хочу щоб ти пробачив мене перш ніж ми розпрощаємось назавжди.

— Кохана моя, тобі немає за що просити пробачення, ти нічого не зробила. — його голос був спокійним та стриманим. Дивлячись дружині прямо в очі, він мовчки піднявся з крісла, та попрямував до дверей.

— Стій, не йди, вже надто пізно, ти