Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Це мабуть Софія. — сказала Інна Назару. — Вона обіцяла що прийде, мабуть десь затрималась або заблукала.

— А, зрозуміло. — відповів Назар, та все ж надія побачити Вероніку не хотіла його покидати.

— То може ти відчиниш? — здивовано запитала Інна.

— Так, звісно. — Назар зірвався до дверей. З кожним кроком його серце билось все частіше і частіше, каплі поту уже виступали в нього на лобі. Він глибоко вдихнув та відчинив двері.

— Вибач за запізнення. — сказала Софія. — ми б приїхали раніше, якби хтось так довго не ламався. — вона показала пальцем на Вероніку, яка стояла поряд.

— Ось, це тобі подарунок на новосілля. — Вероніка простягла до нього книгу «Ідіот» Федора Достоєвського. — Мені здалося, що ти з тих людей, які люблять читати, тому…

— Дякую. — відповів Назар. — Я і справді люблю читати, мені дуже приємно, що ти помітила в мені такі деталі. Заходьте, роздягайтесь.

— А це, я так розумію, твоя дівчина? — сказав Максим, коли вони втрьох увійшли до вітальні.

«І навіщо він тільки це сказав» — думав собі Назар, він не знав що відповісти, і не знав як йому представити Вероніку тим, хто її ще не знав. Назвати її другом, йому було якось незручно, адже вчора вони цілувались, а зараз вона в нього в гостях, та ще і тримає його під руку. А з іншого боку, представити її як свою дівчину він також не міг, адже вони не зустрічались, вони лише одного разу цілувались, і це ще нічого не означає.

— Народ, знайомтесь, це Вероніка і Софія. — викрутився Назар. — Дівчата, знайомтесь, це Даня а це Костя, усіх інших ви вже знаєте. Сідайте ось тут.

Назар посадив Вероніку поряд себе, вона вже встигла почервоніти, адже подумала що Данило назвав її дівчиною Назара через те що вони вчора цілувались, та вона упустила одну маленьку деталь — Данила не було на тій вечірці, і він не знав жодних деталей.

— Вибач за коментар Дані. — прошепотів Назар Вероніці.

— Та усе нормально, не треба хвилюватись. — відповіла вона, та зашарілась ще більше, адже воліла, щоб ніхто не згадував про це більше.

В загальному, усе йшло добре, усі веселились, випивали і жартували. Назар та Вероніка навіть трохи потоваришували, вони обоє робили вигляд, наче вчорашнього дня ніколи не було і вони раніше не бачились, так би мовити, вони вирішили почати усе правильно.

Вечір добігав кінця, і гості потрохи почали розходитись по домах. Першими пішли Дмитро з Вікторією, а з ними і Софія. Вероніка була не проти посидіти ще, але враховуючи що подруга з якою вона сюди прийшла уже вшивається, і собі вирішила піти до дому. Назар провів гостей до під’їзду, дочекався допоки приїде таксі для Дмитра з дівчиною, за ним і інше таксі для Софії. Вони залишились наодинці з Веронікою, вона жила неподалік, погода була хороша, тому вона вирішила прогулятись до дому пішки.

— Ти ще раз вибач, за коментар Дані, я нікому не казав що ти моя дівчина. — почав Назар, і одразу пошкодував про сказане, адже момент був ідеальний аби поцілувати її на прощання.

— Та все гаразд. — відповіла вона, можливо Вероніка була і не проти поцілунку, але після сказаних вище його слів, такі думки кудись зникли з її голови. — Дякую за хороший вечір, далі я сама, а ти іди до гостей.

Вона посміхнулась йому на прощання. Відлуння світла вуличних ліхтарів в її зелених очах, він тепер ніколи не зможе забути. Цей момент здавався йому вічністю, посмішка не сходила з його лиця. Він мовчки кричав «Обернись! Я все ще тут! Я все ще дивлюсь як ти від мене йдеш!» — та вона не поверталась. Проводжаючи її поглядом, надіючись, що зараз вона думає про нього, він чекав поки вона зникне за рогом. Назар знав, що зустріне її знову, він вірив в це, та все ж таки продовжував стояти, йому здавалося, що вона залишила після себе сліди світла на дорозі, і він їх бачить, тому, він не зрушиться з місця поки не зникне її останній слід.

* * *

— Доброго ранку, Назік. — розбудив його Максим. — Як спалось?

— Доброго. — сонно, із під ковдри, відповів Назар.

— Як почуваєшся? Ти вчора немало випив?

— Дякую, нормально. А котра година?

— Сьома ранку.

— А чого ви так рано повставали?

— Мені потрібно Інну відвести на роботу.

— Зрозуміло, ну ви ідіть, а я ще подрімаю.

— Гаразд, солодких тобі снів. Ще побачимось, друже.

— Обов’язково.

Протягом дня, його мучила лише одна думка «Зателефонувати Вероніці». Він цілісінький день валявся в ліжку, інколи перериваючись на чай, одним словом байдикував, та так і не наважився їй зателефонувати.

Його бездіяльність поширилась і на наступний день, потім на ще один, і думка по Вероніку раптом почала згасати, він ще і досі думав про неї, та вона вже перестала бути об’єктом його безсонних ночей та переживань. Тепер, вона для нього, була однією з тисячі миттєвих закохань, які зникали в його пам’яті так само швидко як і з’являлись, та все ж таки, позбутись її остаточно він не міг. І коли, здавалося от-от, остання згадка про неї покриється тьмою і він назавжди забуде про її існування, вона вирішила зруйнувати все, і зателефонувати йому.

— Привіт, Назар. — сказала вона. — Як в тебе справи? Я чекала що ти мені подзвониш, може у тебе щось трапилось?

— Вибач, Вероніко, я хотів тобі подзвонити, та в мене стільки справ навалилось, і в батьків ще проблеми були, чесно, мені просто з голови вилетіло, так забігався. — коли він почув її голос, усі спогади про неї виринули з пітьми, і він відчув як сильно хоче її бачити.

— Серйозні проблеми? — запитала вона.

— Ні, не дуже. — відповів він, одразу не зрозумівши, про які саме проблеми вона каже і що взагалі має на увазі, адже жодних проблем в нього не було. Він був сонний, тому не дуже запам’ятовував що каже, зрозумівши це, він зрозумів що наражає себе на небезпеку викриття своєї брехні, тому вирішив скоротити діалог до мінімуму. — А які в тебе плани на сьогодні? — запитав він.

— Нічого серйозного.

— Може ми зустрінемось, вип’ємо кави, або ще щось.

— Я не проти.

Не минуло й місяця, як Назар та Вероніка закохались один в одного. О, як приємно було на них дивитись, вони не помічали часу що минав, його узагалі не