Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший
— Я до останнього не вірив що ти приїдеш. — з посмішкою мовив Максим, він і справді радів що Назар таки вирішив з’явитись у нього в гостях.
— Я і сам не вірив що прийду сюди, та все ж таки, я тут.
— Заходь, швидше, ти нічого не пропустив, веселощі тільки в розпалі.
Заходячи в будинок, по праву сторону розміщувалась велика вітальня, де і осіла загальна більшість людей, трохи далі знаходилась їдальня, яка плавно переходила в кухню, а звідти, через чорний вихід, люди виходили на задній двір до басейну. Якщо ж при вході повернути праворуч, ви потрапляли в невеличкий коридор з трьома дверима, перші двері, це гардеробна, другі вели у ванну кімнату, а от останні двері були зачиненні під сімома замками, адже то був батьків кабінет, і навіть Максим туди не заходив, не говорячи вже про гостей, по ліву сторону коридору були сходи на другий поверх, окрім ванної та трьох величезних спалень, там нічого цікавого не було, та і гості туди не сунулись, принаймні зараз, адже коли вечірка набере обертів, верхні кімнати стануть популярні серед тих, хто бажає усамітнитись.
Вечір минав повільно, Назар намагався пристосуватись до оточуючих, у нього була своя система — коли він помічав що в даному місці йому нічого робити, він, повільно переміщався в іншу кімнату або на задній двір, роблячи вигляд наче його там хтось чекає, аби ніхто не помітив що він тут зайвий, і так він рухався по колу. Хоча всім було байдуже, Назар не розумів, що усі люди які були на цій вечірці думали лише про своє, і більшість із них навіть не підозрювали про його існування. Звісно, на вечірці були його знайомі до яких він час від часу підходив, та в кожного з них були свої справи на вечірці, тому Назар намагався їм не надокучати, ну і відповідно в його друзів не було і думки про те, що Назар їм надокучає, швидше навпаки, адже він був цікавим співрозмовником, і всім було цікаво в його оточенні, та йому було трохи незручно.
— Назік, ти як, ще не п’яний? — запитав його Максим.
— Ні, ти ж знаєш, я люблю випити, та не люблю напиватись.
— А от це даремно, адже якби ти напився до безпам’ятства, світ навколо тебе став би яскравіший та приємніший, не факт, звісно, що ти це все пам’ятатимеш зранку, та все ж таки, в даний момент тобі стане краще.
— Ти що, думаєш я ніколи не напивався, чи що?
— Я не це мав на увазі, та все ж таки, ти не напивався зі мною. — і Максим повів його за собою у вітальню. Більшість людей вже розійшлась, де не де сиділи парочки чи невеличкі групки людей, які от-от покинуть цю вечірку. — Ми зараз гратимемо в бір-понг, ти гратимеш з нами і це не обговорюється. — продовжував Максим затягуючи Назара у вітальню в якій зібрались майже всі ті, кого знав Назар, і йому було дивно що він не помічав їх усіх протягом дня на вечірці, також тут були і незнайомці.
— Увага всім. — викрикнув Максим. — Це Назік.
— Привіт Назік. — викрикнув натовп з двох десятків людей, так наче вони на зборах анонімних алкоголіків, Назару стало трохи незручно, адже він не звик до такої уваги.
— Назік, знайомся. — продовжував Максим. — Це Софа, Ігорчик, Ніка, Віка, Соломія та Андрюха, решту ти знаєш.
Решта, це ті з ким працював Назар, він звісно не всіх їх знав поіменно, та про це краще нікому не казати, якщо вже доведеться з ними розмовляти, то він просто дочекається поки хтось інший не назве ім’я.
Час почав текти швидше, адже тепер, Назар був у вирі всіх подій. З одного боку грав Максим з своєю дівчиною Інною, Денис, та Вероніка яка була капітаном їхньої команди. І з іншого боку столу зібрались Данило, Софія, Дмитро та Назар, якого обрали капітаном.
— Ти готовий пограти, хлопче? — запитала Вероніка у Назара.
— Останній раз я програвав у 2003 році, і тільки через те, що вихователька дитсадка була вища за мене. — відповів Назар, і кинув м’ячика, він хотів усіх вразити, шансів було надзвичайно мало на те, що він попаде з першого разу, та все ж таки він вирішив спробувати, тому, як тільки тенісний м’ячик покинув руку та почав свій довгий шлях до протилежного боку столу, Назар прийняв позу переможця, і не дивлячись на політ м’яча він обернувся до своєї команди. Мить, ще мить, уся увага прикута до маленького помаранчевого м’яча, ще секунда і вибух. М’яч потрапляє у стакан. Натовп вибухає.
— Я ніколи не готуюсь програвати. — сказав Назар, він хотів назвати її ім’я в кінці речення, але не пам’ятав його, тому просто усміхнувся їй, а вона усміхнулась йому у відповідь.
Гра точилася запекла, гучна музика, літри випитого пива, бурхливі емоції на безліч невдалих кидків Назара, адже жодного разу йому так і не вдалося повторити успіх свого першого кидка, та все ж таки, навіть його невдалі кидки супроводжувались ще більш переможною позою, і це було весело. Незважаючи на те, що команда Назара програла, він не засмучувався, адже ніколи раніше йому не було так весело.
Закінчивши грати, люд потроху почав розбрідатись по домах, залишились лише Максим з Інною, Данило, Назар та Софія з своєю подругою Веронікою. Софія була давньою подругою Інни, вони дружили ще зі школи, а от Вероніка тут вперше, Софія притягнула її сюди майже насильно, адже оточення Вероніки трохи відрізнялось від оточення Софії, то були більш спокійні люди, і зазвичай, вечірки в яких брала участь Вероніка, супроводжувались чаєм та солодощами, в неї було спокійне та не насичене такими яскравими сьогоднішніми подіями життя. Народилась вона в селі, далеко від міста, в середньостатистичні родині фермера та домохазяйки, закінчивши школу Вероніку потягнуло у місто, тому вона вступила в універ, Софія ж була її сусідкою, так вони і здружились. Закінчивши навчання, Вероніка, аби не повертатись до дому, влаштувалась на роботу та роками вела спокійне життя, і так аж до сьогодні.
Усі сиділи за столиком на задньому
