Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Але навіщо ти брехав мені. — майже шепотом говорила вона, крики вже були вже недоречні, адже їй брехали з першого дня, з першої миті їхнього знайомства.

— Коли ми познайомились, я ще не знав що ми зустрічатимемось, але коли час минав, вже пізно було виправдовуватись, тому я і продовжував брехати. — в його словах відчувалась твердість і впевненість у правильності своїх вчинків.

Вона нічого йому не відповідала, просто мовчки дивилась на нього, з її красивих зелених очей полились сльози. Весь час їй брехали, і вона вірила, як же вона повинна вірити зараз. Де гарантія того, що те, що він каже їй сьогодні, не виявиться ще однією брехнею завтра? Вероніка наблизилась до Назара впритул, так близько що відчували як він дихає. Вона глянула йому у вічі намагаючись зрозуміти його, намагаючись знайти різницю між сказаним тоді і сьогодні, намагаючись побачити бодай що небуть окрім брехні. Сльози все ще котились по щоці, та вона була уже спокійна, обернувшись, Вероніка пішла геть. Назар дивився як вона одягається і не знав що він має сказати в даний момент, не зав що йому робити, що він має зробити, він нічого не знав. Чи є в нього шанс на те що вона залишиться з ним? Чи варто йому намагатись зупинити її?

— Ти вже сам не розрізняєш, де в твоїх словах правда, а де брехня. — сказала вона наостанок, Назар не зміг нічого відповісти, він просто стояв, і не знав чи побачить її ще раз, не знав, чи хоче побачити її ще.

«І навіщо мені це все? Який у цьому всьому сенс? Життя знущається над нами чи перевіряє нас на міцність? Готує до чогось? Можливо, усе повинно було скластись не так, а я все зіпсував? Занадто багато запитань і відповіді зараз не знайти. Люди приходять і йдуть. Це життя, сурове і жорстоке, але справедливе, мабуть. Ми не можемо знати напевне нічого. Можливо, усе що відбувається далеко не випадковість, а якщо це так, то як дізнатись, що саме в цьому справжнє, а що сплановане, і сплановане на ми? Ми як пішаки, але не знаємо в чиїх руках.», так минали дні для Назара, поступово, день за днем, він викорінював із себе думки про Вероніку, та про все що відбувалося напередодні, ніч за ніччю, він вирізав із своєї пам’яті спогади про неї. Дні і ночі змішались та перетворились в одну довгу мить яка не закінчувалась.

Стук в двері розбудив його зненацька, Назар встав з ліжка та пішов до дверей, йому не було цікаво хто стоїть за ними, і не було жодних припущень, у нього не було сил навіть на те щоб думати. Відчинивши двері, він побачив її.

— Нам треба поговорити. — сказала Вероніка. — Можливо, нам варто спробувати ще раз.

— Чму ти вирішила спробувати ще раз?

— Тому що я вагітна. — відповіла вона. Назар дивився на неї байдужо-холодними очима, він тільки почав спокійно спати, ще одна мить, і він би забув її назавжди.

— Заходь, не стій на проході, сядемо і поговоримо. Тобі чаю зробити?

— Так, мабуть. — трохи розгублено відповідала Вероніка, адже вона очікувала будь-якої реакції від нього, злість, радість, плач, розпач, сміх, вона до всього була готова, окрім як до його байдужості.

* * *

04.10.2014

— Вероніко, я кохаю тебе, ти найкрасивіша наречена у всьому світі. — сказав Назар, та палко поцілував її. — Я безмежно радий що ти погодилась вийти за мене, мені здається, якби не наша дитина, все могло б бути по іншому.

— Я також кохаю тебе. — відповідала вона. — Не варто думати, що я з тобою тільки заради дитини, ще до того як я дізналась про те що вагітна, я думала прийти до тебе і все обговорити, адже я тоді трохи погарячкувала, та все ж таки, я радію що все склалось саме так, і сьогодні ми тут.

Вони сиділи за весільним столом, пили шампанське та радували очі гостей свої чистим коханням. Без сумнівів, Вероніка була найкрасивіша з поміж усіх на світі, а такою робила її посмішка що прикрашала її красиве обличчя, Назар розумів, що це він робить її щасливою, не дивлячись на те, що продовжує їй брехати навіть сам цього не помічаючи, але він запевнив себе, що за допомогою брехні, він здатен зробити її ще більш щасливішою.

Весілля минало якнайкраще, гості радувались створенню нової сімейної ланки, навіть батьки Назара здавались йому не такими вже і жахливими, хоча в цей момент, вони хвилювали його в останню чергу, все ж таки сьогодні, повинен бути, найкращий день у його житті, і якщо насправді він не вважав це день таким, то Назар докладе усіх можливих зусиль для того, щоб зробити його таким для Вероніки.

Назар поглянув Вероніці у вічі, наблизився до неї так близько, що відчув як б’ється її серце, відчув цілий світ що росте всередині неї. Поцілував її так, як ніколи раніше, так, наче вони не бачились декілька років, так міцно і ніжно, наче від цього поцілунку залежить життя планети. В цей момент, вони насправді відчули наскільки сильним є їхнє кохання, а наскільки втратило сенс все що було до сьогоднішнього дня.

— Як тобі «Михайло»? — запитала Вероніка. — Як на мене, дуже красиве ім’я, названий в честь Булгакова, ось виросте наш Міша, прочитає «Майстер і Маргарита» і скаже нам «Який прекрасний письменник» а ми відповімо, що саме тому і назвали його в честь цього письменника.

— Знаєш, якщо називати дитину в честь письменника, то це повинен бути Достоєвський.

— Федір? Ти серйозно? Ти хочеш зламати життя дитині ще до того як вона народиться? Та і взагалі, чому ти вирішив що це буде хлопчик, мені здається що в нас буде дівчинка. Чи ти і її назвеш в честь Достоєвського?

— Угу, «Федір’я», гарне ім’я, якби я зустрів дівчину з таким ім’ям, обов’язково з нею б познайомився.

— Ой все, ти мене починаєш бісити, я сама виберу ім’я, а як ти будеш проти, то я закатаю тобі скандал, і в кінець кінців ти погодишся.

— Хто б міг подумати що буде по іншому. — відповідав Назар. — А ти не думала, де ми будемо жити, коли народиться дитина? Ця квартира не дуже підходить