Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

простір, і через деякий час так і трапилося. Чергового дня він сидів у своєму боксі, він обрав собі місце з краю біля проходу, там ніхто не хотів сидіти, бо окрім сусіда справа нізким було потеревенити, а от Назару це підходило, справа від нього сиділа дівчина, яка, як він думав, працювала тут вже давно, він знав як її звуть, Поліна, але вони ніколи не спілкувались окрім як привіт і бувай, її було років двадцять п’ять, хоч виглядала значно молодше, чорнява худенька дівчинка з трохи писклявим голосом.

— Чуєш, Назар, ти обідати йдеш? — запитала вона, так наче вони знайомі з давніх часів.

— Ну так, а що? — Назар трохи не розумів суті її запитання, і це його стурбувало. Він бува подумав що вона до нього заграє, чи щось таке, але в її тоні не було помітно цих нот.

— А що в тебе на обід?

— Смажена картопля. — він намагався відповідати з посмішкою, адже посміхалась і вона, тільки її посмішка була буденною, адже вона все робила посміхаючись, здавалося ніщо в тому світі не може зіпсувати їй настрій.

— Сам готував?

— Так. — він подумав, що за цим її питанням ховається бажання дізнатись чи в нього хтось є, він хотів так думати, вже через декілька фраз він уявляв собі що він із нею зустрічатиметься.

— А зі мною поділишся, бо я нічого так і не взяла з собою, а так їсти хочеться аж в животі бурчить.

— Так, звісно. коли ти хочеш піти обідати. — він був готовий віддати їй всю свою картоплю, адже він так давно не перебував в жіночому товаристві, хай і навіть такому незначному, раніше він завжди обідав наодинці. В їхньому офісі була загальна кухня-столова де вони готували собі чай, каву, розігрівали обід, чи робили бутерброди. Обідали ж вони за високими круглими столами, доводилось робити це стоячи, не те щоб це було зручно, але такий спосіб оформлення кухні збільшував місткість кухні для одночасного обіду.

— Я вже хочу, а коли ти на перерву хочеш піти?

— То пішли зараз.

За обідом, Поліна багато теревенила, а Назар в основному слухав або давав суто технічні відповіді «так, ні, напевно тощо», на мить, йому здалося що вона самотня і шукає друзів, але ж тут дівчат в десятеро більше аніж хлопців і вона легко б знайшла собі подругу.

— А в тебе є дівчина, ти з кимсь зустрічаєшся? Чи може ти вже одружений? — це питання збило його з пантелику, по суті це питання мало б слугувати натяком що вона розглядає його як хлопця, але в її голосі не відчувалося жодного натяку на загравання, вона запитувала так наче вважає його своїм братом чи давнім другом. Одним словом, Назар розгубився від цих запитань.

— Ні, дівчини в мене немає.

— Слухай, — напів шепотом продовжила вона трохи нахилившись через стіл. — Тут же повно самотніх дівчат, там біля мене сидить Оксана, така руса, вона точно без хлопця, я можу вас познайомити.

— Вона не в моєму смаку. — Назару і справді не подобалась ця дівчина, тут у відділі жодна дівчина не підходила йому як для стосунків, він якось визначав це по виразу обличчя, по очах.

— А який в тебе смак?

— Ну я не знаю, просто не подобається і все, відчуваю що не моє.

Пообідавши вони повернулись до роботи, Назар не міг зосередитись адже його розпирали думки щодо неї, він не міг зрозуміти її ставлення до себе, один лише обід змінив їх відносини, вона кожної перерви щось запитувала його намагаючись завести розмову, так тривало декілька днів, аж поки посеред якоїсь розмови вона раптом не заговорила про свого чоловіка, Назар подумки розсміявся собі в лице, адже тепер все ставало на свої місця, виявилось що вона влаштувалась сюди всього на декілька тижнів раніше нього і в неї дійсно не було тут друзів, характер в неї був трохи мужицький, і дівчача компанія їй не була до вподоби, от вона і вирішила подружитись з Назаром. Як тільки він це дізнався, його марні думки про те як вони зустрічаються і його симпатія до неї миттю зникли, та він не перестав з нею спілкуватись, навпаки, вони ще більше здружились і майже кожного дня обідали разом.

* * *

Чергового робочого дня, Назар сидів не за своїм звичним місцем біля проходу, коли він прийшов на роботу воно було вже зайняте, і Назар сів біля вікна, в принципі це було майже те саме, зліва вікно а справа якась дівчина яку він майже не знав, хоч і працював з нею вже декілька місяців. З цього місця, обернувшись праворуч, він міг бачити увесь відділ, саме в цей момент до боксів зайшов Токаренко Сергій, той що наймав його на цю роботу, він час від часу приводив сюди новеньких, як колись привів його. Знайомство з майбутньою роботою полягало в тому, щоб протягом години посидіти з досвідченим працівником аби на власні очі побачити як все робиться. Дівчина поряд з Сергієм, була ростом майже як і Назар, буквально на сантиметрів п’ять нижче, «Ідеальний ріст» подумав Назар, в неї було каштанове волосся, і сонячне проміння з іншого боку офісу, освітлювало її локони так, наче вони були вкриті золотом, обличчя її прикрашала посмішка, вони повільно наближались до Назар.

— Привіт, як в тебе справи? — запитав Сергій в Назара.

— Все добре, як завжди.

— Покажеш новенькій майстер клас?

— Так звісно.

Сергій підсунув стілець до боксу Назара, та запросив дівчину присісти біля нього.

— Я прийду по тебе за годину, якщо щось — Сергій показав дівчині на Юлю яка сиділа за центральним столом відділу. — Скажи цій дівчинці, її звати Юля, вона мене викличе і я спущусь.

— Гаразд. — слухняно відповіла вона. Її обличчя налилось сумніву та розгубленості, усі довкола неї розмовляли по телефону, щось клацали на своїх комп’ютерах, усі говорили одночасно створюючи гул.

— То ти хочеш тут працювати? — почав Назар.

— Я ще не знаю. Я не дуже розумію чим ви тут займаєтесь. Всі щось говорять, якісь незрозумілі мені фрази.

— Та не хвилюйся, у всіх таке перше враження. А як тебе звуть, до речі?

— О, вибач, Ірина.

— Назар, приємно познайомитись.

— А ти давно тут працюєш?

— Декілька місяців. Слухай, пішли вип’ємо кави, бо тут дзвінки надходять, нормально не поговориш.

— Так, мені ж наче треба чогось вчитись, чи як?

— Та тут все просто. — Назар прийняв дзвінок від якогось клієнта, відповів на якісь запитання, і попрощався. — В усіх людей однакові запитання,